Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Філософія, її предмет та функції, метод і методологія






ВСТУП

 

«Не премудрость ли взывает? и не разум ли возвышает голос свой?
Она становится на возвышенных местах, при дороге, на распутиях;
она взывает у ворот при входе в город, при входе в двери:
«к вам, люди, взываю я, и к сынам человеческим голос мой!
Научитесь, неразумные, благоразумию, и глупые — разуму.
Слушайте, потому что я буду говорить важное, и изречение уст моих — правда;
ибо истину произнесет язык мой, и нечестие — мерзость для уст моих;
все слова уст моих справедливы; нет в них коварства и лукавства;
все они ясны для разумного и справедливы для приобретших знание.
Примите учение мое, а не серебро; лучше знание, нежели отборное золото;
потому что мудрость лучше жемчуга, и ничто из желаемого не сравнится с нею.
Я, премудрость, обитаю с разумом и ищу рассудительного знания»
(Причти Соломона, 8: 1-12)

 

Сьогодні у зв’язку з прийняттям стандарта теології як філософської дисципліни, виникає дискусія щодо співвідношення між філософією і теологією. В цій дискусії перевагу мають спрощені підходи. Богослови не бачать місця для теології у філософському дискурсі, а філософи вважають богослов’я категорично відокремленим по відношенню до філософії як вільної науки. В цих умовах слід звернутися і до теоретичної розробки питання, і до історії співвідношення філософії і теології. Щоб зрозуміти наскільки складною є проблематика, необхідно ретельно дослідити ці два поняття окремо та у взаємозв’язку з посиланням на час, місце їх розвитку і формування, умови та актуальність безпосереднього дослідження.

Проблема співвідношення теології і філософії має декілька аспектів. І в деякому плані межа між теологією та філософією - це межа внутрішньо єдиного цілого. На сьогодні більш доцільним буде говорити про розмежування філософії і теології, про постфілософський шлях розвитку сучасної теології. Але не треба забувати і про аспекти єдності.

На протязі всього дослідження робота буде пройнята двома ключовими питаннями.

По-перше, теологія як філософія.

Історично теологія (будемо говорити тільки про ортодоксальну) постійно залежить від філософії. В епоху патетики теологія залежала від античної філософії. Іриней Ліонський активно використовував основи вчень Платона. Поява неоплатонізму вплинула на теологію не одразу. Тільки на початку шостого століття з’являється власне християнський неоплатонізм Візантії, коли світ побачили праці Іоана Александрійського.
Поява німецької класичної філософії зробила можливим новий вплив філософії на теологію. Так, вся «російська релігійна філософія» була шеллінгіанством, що вплинуло на «паризьку школу».
Поява екзистенціалізму породила відповідну теологію. Хоча екзистенціалізм як філософія зараз себе вичерпав, тим не менш, в теології, особливо православній, бути екзистенціалістом – ще актуально.

По-друге, філософія як теологія.

«Філософія – наука, котра розумом намагається осягнути всезагальне» [ 1 ].

Всезагальне – це філософське позначення трьох речей: Бога, світу, людини. Тобто філософія розумом намагається відповісти на питання: хто такий Бог? хто така людина? що таке світ?

Саме ці три питання є предметом розгляду теології. В рамках фундаментальної теології богослов намагається відповісти на ці питання за допомогою розуму.

Тому кожен, займаючись філософією, займається також і теологією.

Слід також відмітити, що за фундаментальною філософією богослов часто намагається розумом відповісти на викладені три питання, оперуючись власним релігійним досвідом, своєю вірою. Проте те ж саме робить і філософ, коли, відповідаючи на ці питання розумом, узгоджується з власним духовним досвідом, інтуїтивним осягненням, переконаннями, уподобаннями, віруваннями і т. п. Про співвідношення думки та духовного досвіду часто пишуть філософи, починаючи з Платона, який являється родоначальником таких філософських тем, які сьогодні, чомусь, приписують тільки християнському екзистенціалізму: людина шукає нескінченний сенс і не вдоволена кінцевими благами; людина істинно мислить лише в критичній ситуації, перед обличчям смерті.

Між філософією і теологією існує єдність. Філософія, як фундаментальна теологія,

є частиною теології загалом. Не дивно, що історично філософія здійснювала визначальний вплив на теологію.

 

 

ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ ТА ФУНКЦІЇ, МЕТОД І МЕТОДОЛОГІЯ

Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом —одне з видатних надбань людської цивілізації та культури [2]. Вона — не тільки візитна картка цивілізації і культури, але і їхня основа та животворний фермент. Але історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу самоусвідомлюючих особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства.
Багато у філософії належить, або належатиме, тільки історії. Серед багатьох причин філософської неперервності й універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів до їхнього вирішення. В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше — Всесвіт? Який між ними зв'язок, залежність? Наведено лише дрібна частка " вічних" філософських проблем. Але розвиток суспільства і пізнання висуває й нові філософські проблеми: про співвідношення статичних і динамічних закономірностей у науковому пізнанні, можливостей " штучного інтелекту" тощо. Звичайно, " вічні" філософські проблеми під впливом нових знань і нових духовно-культурних та соціальних умов вирішуються по новому. Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, як і досвід розвитку філософії в XX столітті, переконує в тому, що у філософії визначився ряд постійних, " інваріантних" функцій, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання, або ширше, — до осягнення природи, суспільства й людини. Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити механізм виникнення і розв'язання філософських проблем. До таких функцій і вимірів належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна функції. Питання про функції філософії тісно пов'язане з питанням про предмет філософії.

Історично поняття предмета філософії змінювалось і має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ, про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносяться своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією. Справа в тому, що зміст і форма тієї чи іншої концепції предмета філософії далеко не завжди збігаються. Вони залежать від історико-філософської рефлексії виявлення реального, об'єктивного змісту тієї чи іншої концепції предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах. Історично першою теоретичною концепцією предмета філософії була давньогрецька, яку в систематизованій формі сформулював Арістотель як " першу філософію". " Перша філософія" у своєму предметному визначенні— це вчення про " перші роди сущого" і своєрідна " наука" про надчуттєві принципи буття. Андронік Родоський (1 ст. до н.е.) ввів термін " метафізика" (від гр. meta та physika — " після фізики") для позначення Книги Арістотеля про " перші роди сущого". Метафізика Арістотеля — одна з перших спроб самовизначення філософії у зіставленні з першими кроками становлення конкретного знання. Але в цілому в античній філософії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філософської " предметності", а й усієї " предметності" об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого наукового знання. У зв'язку з цим філософія античності у своєму предметному визначенні претендувала бути наукою всіх наук.

На відміну від Арістотеля, для предметного визначення метафізики, для якої було характерне розуміння буття як дійсного космосу, в середньовічній філософії предмет метафізики розуміється інакше. Предметом метафізики як раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським, в кінцевому рахунку є Бог. Правда, пристосовуючи і переосмислюючи філософські ідеї Арістотеля до католицько-християнської релігії, Фома фактично саму метафізику як філософію прирікає бути служницею теології. Як підкреслює В.В.Соколов, згідно з Фомою Аквінським "... наука та нерозривно зв'язана з нею філософія виводять свої істини, спираючись на досвід і розум, в той час як релігійне віровчення, яке відрізняє... теологічну доктрину, дістає їх в одкровенні, у Священному писанні. Але така радикальна різниця методів аж ніяк не означає повної різниці предметів філософії та теології, галузей їх застосування".

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства, яке прийшло на зміну феодальному. Наприкінці XVI — початку XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес зародження від філософії конкретних наук — спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо.

У визначенні предмета філософії виникає нова проблема — місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. У процесі розв'язування цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції:

- одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет;

- друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію — особливе філософське вчення про природу, або як метафізика — умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц) [3].

Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії. Це було зумовлено якісними змінами в самих конкретних науках, а також у методології як філософії, так і конкретних наук. Виникають механічна теорія теплоти, фізична хімія, геохімія тощо, які заповнюють " розриви" між окремими науками. Наука синтетично зв'язує в єдину систему якісно різні галузі знань. Це був хоча й об'єктивний, але не стихійний процес. На його адекватне осмислення великий вплив мав діалектичний метод філософії, який спочатку в рамках німецької класичної філософії розробив Гегель, а потім матеріалістично обгрунтували К.Маркс та Ф.Енгельс. Справа в тому, що у філософії і в конкретних науках XVII-XVIII ст. в цілому панував метафізичний метод філософського мислення. Термін метафізика як в історії філософії, так і нині вживається не тільки для позначення теоретичної філософії або спекулятивної філософії (особливо на Заході), але і як позначення філософського методу, протилежного діалектиці.

З точки зору метафізичного методу і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв'язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового— " немає нічого нового під місяцем". Діалектичний метод у філософії на противагу метафізиці наполягає на принципах універсального зв'язку всіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та принципи розвитку. Важливо підкреслити, що філософський метод діалектики Маркса і Енгельса розвивався з позицій матеріалізму на відміну від ідеалістичної діалектики Гегеля. Це необхідно враховувати, оскільки у визначенні предмета філософії суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, або, що по суті те ж саме, природи та духу. Це питання Енгельс назвав " основним питанням філософії". Похідним від такої універсальної постановки питання є питання про співвідношення суб'єкта та об'єкта пізнання. Визнання первинності матерії і вторинності свідомості — це визнання матеріалізмом того, що основою світу є об'єктивна реальність, що саме її розвиток — умова виникнення і розвитку свідомості. У визначенні Енгельсом предмета філософії поєднується матеріалізм та діалектика. Таким предметом є загальні закони розвитку природи, людського суспільства та мислення. Це визначення у своїй основі зберігає право бути ядром узагальнень особливостей сучасного стану конкретних наук та філософії, сучасного стану вирішення питання про предмет філософії.

Наприкінці XX ст. виявились аж ніяк не суб'єктивні труднощі пошуку критеріїв оцінки особливостей взаємодії філософії і науки. А від наслідків цих пошуків залежить характер відповіді на питання, що таке філософія сьогодні, що таке її предмет? Ці критерії є сьогодні нетривіальні, самоочевидні для будьякого серйозного філософського вчення; вони не статичні, мінливі. Якщо питання про статус філософії Кант намагався вирішити шляхом пошуку метафізичних апріорних синтетичних суджень і, не знайшовши їх, наділив філософію регулятивною функцією відносно наук, моралі і т. д., то сьогодні проблемне поле пошуку рішення і ширше, і складніше, ніж за часів Канта, Гегеля, Енгельса. При чому не тільки через величезний масив якісно різноманітних наук, в тому числі міждисциплінарних (фізична хімія, космічна біологія і т.п.), а й у зв'язку зі стрімкою динамікою революційних змін у науці і філософії. Адже якщо раніше логіка в пошуках збагачення свого змісту зверталась до евристичних джерел математичних наук, то сьогодні вона все більше спирається на таке джерело, як повсякденна мова в таких її проявах: засіб комунікації, втілення модальностей (необхідностей, випадковостей тощо), не кажучи вже про форми вираження не наукового, а повсякденного знання.

Отже предмет філософії — найбільш загальні закони розвитку природи, людського суспільства, мислення, всієї духовної культури. У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаємний зв'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії.

Онтологія (від грецького ontos — суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія введений в 1613 p. Юклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології. Давньогрецький філософ Парменід протиставив оманливій, з його точки зору, видимості і мінливості чуттєво сприйнятних конкретних предметів і процесів світу онтологічне вчення про дійсне, незмінне, нерухоме Буття. Інші давньогрецькі філософи поставили перед собою мету виявити якісно визначені начала Буття. У Фалеса це була вода, в Анаксімена — повітря, в Акаксімандра — " алейрон", у Демокріта — атоми. А у Платона — сукупність " ідей", котрі розуміються як осягнені розумом форми і сутності. Однією із суттєвих категорій, за допомогою якої намагалися виразити онтологічне розуміння світу, була категорія субстанції (від лат. substantia — сутність, щось таке, що лежить в основі). Субстанцію розуміли як загальну чи то матеріальну, чи то ідеальну основу явищ світу. Поряд із категорією " субстанція", частково збігаючись за змістом із нею, в онтології вживаються категорії " природа" і " матерія". У філософії Нового часу, яка значною мірою порвала із середньовічною традицією ототожнення абсолютного Буття з Богом, субстанція розуміється далеко не однозначно: або як матеріальна за своєю природою (Спіноза), або як співіснування незалежних одна від одної матеріальної і духовної субстанцій (Декарт), або як множинність духовних, ідеальних, різноякісних сутностей, своєрідних " духовних атомів" — монад (Лейбніц). Природно, що вже характер проблематики онтології передбачав постановку і розв'язання такої філософської проблеми, як " основне питання філософії". Чи є першоосновою світу Буття природне, матеріальне, фізичне начало, а дух, свідомість, психічно породжені і їх основний зміст визначається природними чинниками чи навпаки? Щодо відповідей на це питання у філософії виокремлюють моністичні (від грец. privos — один), дуалістичні та плюралістичні філософські теорії. За такого підходу філософська теорія Спінози була виразом матеріалістичного монізму, у Декарта — дуалізму, у Лейбніца — плюралістичного ідеалізму. Виразом моністичного ідеалізму була філософія Гегеля. У Гегеля, як і в цілому в німецькій ідеалістичній класичній філософії, онтологія збігалася з теорією пізнання. Абсолютна ідея як чисте, безособистісне мислення в процесі саморозвитку породжує не тільки природу, а й людину, суспільство. Ця трансформація призводить до породження таких об'єктивних форм мислення, Абсолютного духу, як історія, право, мистецтво, релігія, філософія. Таким чином, у Гегеля онтологія — це вчення про духовну, ідеальну субстанцію світу, яка історично втілюється в різних реальних і матеріальних формах. Уже в XX ст. німецький філософ М.Хайдеггер у вченні про " фундаментальну онтологію" стверджував, що вона є " феноменологією людського Буття" і досліджує явища (феномени) людського існування з метою розрізнення справжнього Буття і несправжнього. Незважаючи на різноманітність варіантів відповідей на запитання про сутність і структуру Буття, проблеми онтології визначають специфіку філософського знання. І це за умови, що у багатьох філософів, у ряді філософських шкіл онтологічна частина вчень перебуває на периферії інтересів або зовсім не визнається приналежністю філософського знання (наприклад, у позитивізмі). З огляду на це цілком слушними видаються аргументи Т.І.Ойзермана. Ті ж філософські вчення, підкреслює він, які не претендують на енциклопедичність або принципово заперечують можливість енциклопедичних філософських систем, висувають на перший план одну із філософських проблем, підпорядковуючи їй інші або навіть заперечуючи їх, тобто вибираючи порівняно вузьку філософську проблематику. Але в рамках цієї основної і часткової теми завжди робилася спроба розглянути, правда, під певним кутом і, як правило, однобічно, всю філософську проблематику. Тому обмеження філософської проблематики виявляється способом вирішення необмеженого кола філософських проблем. Це цілком справедливо і щодо тих філософських теорій, які зосереджують свою увагу головним чином на розгляді чи то теоретико-пізнавальної (Д.Локк), чи то ціннісної Г.Ріккерт), чи то праксеологічної (Д.Дьюі), чи то методологічної (Ф.Бекон) функції філософії.

Цілісність і органічна єдність фундаментальних функцій та вимірів філософського знання визначається не зовнішнім зіставленням певних, навіть видатних, філософських вчень і шкіл, а внутрішньою логікою розвитку і сучасного взаємозв'язку суттєвих сторін філософії як якісно своєрідної форми суспільної свідомості.

На основі наведених визначень можна окреслити зв'язок між світоглядною та онтологічною функціями філософії. Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо природи, діяти за " законом" сваволі (своєї волі). Це може бути й установка Ф. Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства. За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної " метафізики" не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду. Філософія, звичайно, — не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань — це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві грунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями. Разом із цим філософія на відміну від науки не має своїх " філософських камер Вільсона", " філософських лічильників Гейгера" — " експериментальної бази", яка б прямо, безпосередньо зв'язувала її з природою. Її емпіричною базою є не тільки наука, а й мораль, мистецтво тощо. Через них і завдяки їм філософія " тримає руку на пульсі природи моральних, художніх пошуків, колізій і Буття взагалі". Тому філософію не можна ні ототожнювати з наукою, ні протиставляти їй. У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу. Особливо плідними виявились висновки І.Пригожина про те, що в системі природи людсько-земна природно-соціальна ніша є елементом, який підкоряється загальним законам не рівноважних дисипативних систем. До природи слід " прислухатись" і в науковій, і в науково-технологічній діяльності, щоб ця діяльність ще болючіше не вдарила бумерангом по людству. І це зовсім не є запереченням, технологічного застосування науки у виробництві. Це орієнтація на екологічно чисте виробництво, на розробку безпечних для природи і людини технологій в атомній енергетиці та ін. Суттєвою функцією філософії є пізнавальна.

Теорія пізнання, гносеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання і критерії двох останніх. Найважливішими категоріями теорії пізнання є категорії форм чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного пізнання в науці, істина, заблудження, абстракція, узагальнення та ін. Хоча теоретико-пізнавальна проблематика почала розроблятися ще в античній філософії, чітко відокремлено поставлена вона була у філософії Нового часу.

Дискусії щодо того, " що є джерелом людських знань — відчуття чи розум? " — привели у XVII-XVIII ст. до відокремлення в теорії пізнання двох протилежних

підходів — сенсуалізму (емпіризму) та раціоналізму. Сенсуалісти (від лат. sensus— відчуття) Д.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм відстоювали положення про те, що людські відчуття, сприйняття є джерелом людських знань. Оскільки це положення за своїм змістом близьке до положення " досвід є джерелом знань" (досвід неможливий без відчуттів і сприйняття), то їхня позиція визначається також як емпіризм. Раціоналісти (від лат. rationalis— розумний) Р.Декарт, Г.Лейбніц, Б.Спіноза вважали, що джерелом знань є розум. При цьому питання про джерело знань було органічно пов'язане із суто онтологічним питанням про те, що саме лежить в основі знань: матеріальний чи ідеальний світ (Бог, відчуття, сприйняття, досвід). Ні у сенсуалістів, ні у раціоналістів не було (і немає) єдиного розуміння того, який онтологічний фундамент Буття (матерія, природа чи ідеальний світ) визнається джерелом знань.

Теорія пізнання узагальнює пізнавальні процеси, які мають місце і в повсякденному житті, і в сфері природознавчих та соціально-гуманітарних наук, і в сфері духовної культури. Проблема істини— це проблема відповідності змісту людських знань змістові об'єкта пізнання. Якщо зміст об'єкта пізнання адекватно відображається суб'єктом пізнання, то ми маємо ситуацію пізнання істини. Якщо такого відображення немає, то ми маємо ситуацію омани. Такий підхід характерний для класичної концепції істини, основні положення якої були сформульовані ще Платоном та Арістотелем.

Розмежування гносеологічних позицій у розв'язанні проблеми істини безпосередньо пов'язане з праксеологічною функцією філософії. Практика не тільки як об'єктивні процеси взаємодії людей і природи, взаємодії людей, їх угрупувань, а й як практика пізнавальної і, зокрема, наукової діяльності потребує філософських узагальнень. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний не тільки з аналізом і узагальненнями своєрідності взаємних змін людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому в практиці їх взаємодії, а й у практиці наукових спостережень, вимірів, експериментів. Крім того, є великий прошарок практики і окремих людей, і людства у сферах діяльності, які виходять в основному за межі пізнавально-раціональної сфери. В тих сферах, де не тільки відносно незначну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують вогненні спалахи емоцій, відчайдушні прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а й як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шевченка), драматичні (як у У.Шекспіра) образи.

Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення у філософському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Своєрідне місце посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя людства в таких його спільнотах, як раса, плем'я, народ, етнос, нація. Осмислення цієї сфери в проблематиці філософії як теоретичного світогляду спричинила виникнення такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного і нормативно-правового життя привела до виникнення філософії політики і філософії права. Осмислення ж досвіду розвитку філософії привело до виникнення історії філософії. Складається, здавалося б, парадоксальна ситуація. З одного боку, філософія є теоретична, раціональна форма світогляду. А з іншого — далеко не всі сфери практичної життєдіяльності людей, які узагальнює філософія, належать до теоретичної або раціональної сфери. Але парадоксу тут немає. Оскільки Буття взагалі і Буття людей " різнобарвні", " мозаїчні", то теоретичність філософії полягає не в тому, щоб як у тиглі " переплавити" в одну сіру теоретикоподібну масу якісне багатство світу, а в тому, щоб засобами раціонального дискурсу відтворити як єдність, спільні риси, зв'язок різноманітних форм світу, так і неповторну " тональність звучання" кожної струни (об'єкта, події, процесу) Всесвіту. Фактично протягом усієї історії філософії ідеал Піфагора — виразити Всесвіт як " гармонію сфер" — не покидав найбільш далекоглядних філософів. Це стосується і Платона, і Арістотеля, і Лейбніца, і Канта, і Гегеля.

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія.

Метод (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання) — спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об'єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності.

Методологія (від гр. methodos — шлях дослідження, пізнання та гр. logos — вчення, тобто вчення про метод: 1) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності;

2) сукупність прийомів дослідження, які застосовуються в певній галузі знань [4].

Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принципи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII—XVIII ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка наукової методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обґрунтовує метод індукції, Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.В.Лейбніц — метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів і прийомів пізнання враховує як своєрідність, так і зв'язок різних методів: конкретних наук, загальнонаукових, емпіричного пізнання, загальнофілософських. Як загальнофілософські методи діалектики та метафізики були започатковані ще в античності, інші методи запропоновані пізніше.

Діалектика — це філософський метод, за яким Всесвіт і різні його сфери розвиваються шляхом якісних змін, боротьби протилежних сил, сторін на основі універсального зв'язку всіх явищ, об'єктів, процесів, а метафізика — це метод, протилежний діалектиці. Щодо загальнонаукових методів, то до них належать аналіз та синтез, індукція та дедукція, моделювання та ін., а також прийоми дослідження: гіпотеза, ідеалізація, формалізація тощо.

Історико-філософські традиції різних країн щодо визначення методологічних засад науки значно відрізняються. В Англії все XX ст. домінував і домінує аналітичний метод. Він націлений на аналіз мови і понятійної структури наукового і повсякденного знання. У першій половині XX ст. в Німеччині, а згодом у Франції та США значні позиції завоював феноменологічний метод. На відміну від методу феноменології, орієнтованого на аналіз проблем людської свідомості і Буття людини, метод філософського структуруалізму орієнтується на виявлення структур та їх елементів у різних сферах культури: історії, мові, соціальних установах та ідеях, уявленнях тощо. Якщо феноменологічний метод широко використовувався у філософії екзистенціалізму, то метод філософського структуралізму найбільшого поширення набув у філософській школі французького філософського структуралізму (К.Левістросс, М.Фуко, Р.Барт). На відміну від перелічених вище філософських методів, характерною рисою яких є обмеженість тільки певними конкретними сферами їх застосування, метод діалектики виник і особливо нині функціонує як найбільш універсальний метод вирішення філософських проблем. Метод діалектики з його вихідними настановами аналізу всіх природних, соціальних і духовних процесів із позиції визнання універсального зв'язку всіх явищ, предметів, процесів їх розвитку як прояву єдності протилежних сил і тенденцій, переходу кількісних змін у якісні та іншими проявив себе як найефективніший у розв'язанні філософських проблем.

І, нарешті, однією з функцій філософії є аксіологічна функція.

Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні аспекти, сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Розрізняються предметні і суб'єктні цінності. Об'єктами ціннісного відношення є і природа, і окрема людина, і суспільство, і духовна сфера людини та суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у тих людей, у тих суспільств, у яких не домінують загальнолюдські цінності поваги до рівних прав усіх людей, народів, націй на життя, свободу совісті, честі та гідності людей і націй. Але завжди оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, — " істина і омана", " добро і зло", " краса і огидність" тощо — завжди основою є суб'єктні цінності.

Суб'єктні цінності як критерії вибору оцінки реалізуються у формах настанов, цілей, проектів, імперативів, заборон. Сукупність ціннісних орієнтацій людини — своєрідний маяк свідомості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які не просто виробило, а вистраждало людство в процесі розв'язання проблем і суперечностей минулих і сучасних цивілізацій та культур. Сьогодні перед людством нагально постала проблема його виживання, вибору шляхів у майбутнє. І цінність філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона має готові відповіді на гострі проблеми сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і, ширше, духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає (" не переступіть межі загальнолюдських цінностей, бо це шлях у нікуди"), а з іншого — пропонує (" тільки спираючись на накопичений віками позитивний світоглядний, пізнавальний, методологічний та інший арсенал можна його збагатити, щоб вирішити нові проблеми"). І так буде завжди, доки існує людство.

З точки зору оцінки філософських поглядів за змістовним критерієм філософські напрямки характеризуються постановою і рішенням проблем, які за своїм змістом найбільше впливають на детермінацію ключових висновків філософської думки. До основних філософських напрямків належать матеріалізм та ідеалізм і меншою мірою філософський дуалізм. Хоча лише у філософії Нового часу розрізнення матеріалізму та ідеалізму набуло чіткого усвідомлення, але протягом усієї історії філософії саме матеріалізм та ідеалізм виявили найбільший вплив на зміст філософської думки. За своєю змістовною питомою вагою окремі філософські школи посідають, так би мовити, " останнє" місце за впливом на розвиток філософської думки.

Філософська школа — це філософські погляди конкретного історичного філософа, які підтримуються, розвиваються певним колом філософів-послідовників. Прикладом філософської школи є давньогрецька школа кініків (від гр. kinykoi — кініки), яку заснував Антисфен, учень Горгія і Сократа. Учнем і послідовником його був Діоген із Синопа. Кініки вбачали щастя в автономії особи від навколишнього соціального світу. Вони закликали " вчитися у природи", " жити як тварини", відкидали релігію, мораль, право. За своїм впливом на розвиток філософської думки проміжне місце між філософським напрямком та філософською школою посідає філософська течія, яка формується на основі спільних програмних ідей певної, меншої чи більшої, кількості філософських шкіл. Так, впливова в західній філософії течія позитивізму об'єднує і школу першого історичного позитивізму XIX ст. О.Конта, Д.Ст.Мілля, Г.Спенсера, і школу другого позитивізму (кінець XIX — початок XX ст.) — емпіріокритицизму Е. Маха, Р.Авенаріуса і школу неопозитивізму " Віденського гуртка" М.Шліка, Р.Карнапа, О.Непрата та ін. у 20—30х роках XX ст., і школу американського, насамперед'" логічного емпіризму" в 40—60х роках XX ст.

Філософські напрямки матеріалізму й ідеалізму найбільш універсальні. Матеріалістичні вчення в античній філософії — це й Мілетська школа в Греції VI ст. до н.е. (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр), і атомістична теорія Демокріта, це й матеріалістична діалектика Геракліта в VI — на початку V ст. до н.е. В давньому Римі в першій половині

І ст. до н.е. ми знову зустрічаємося з атомістичним матеріалізмом у поемі Лукреція " Про природу речей". Навіть у середньовічній західноєвропейській філософії, коли панували релігія та ідеалізм, матеріалізм у прихованій формі як тенденція проявлявся в пантеїзмі як антиподі креаціонізму, в номіналізмі як протилежності реалізмові. У філософії Нового часу матеріалізм був основою поглядів Ф. Бекона, Т.Гоббса, Д.Локка в Англії. У Франції XVIII ст. — матеріалістами були Д.Дідро, П.Гольбах та інші. В Німеччині XIX ст. — це Л.Фейербах, К.Маркс, Ф.Енгельс та інші. В XX ст. — це не тільки різні форми марксистського матеріалізму майже у всіх країнах та континентах, а й інші форми матеріалізму. Приклади такої ж часової та просторової універсальності ідеалізму теж переконливі. В давній Греції Піфагор та Парменід у VI ст. до н.е., Сократ у V ст. до н.е., Платон у Vст. до н.е. В західноєвропейській середньовічній філософії Нового часу — це М.Мальбрант, Б.Паскаль в XVII ст. у Франції, Д.Берклі у XVIII ст. в Англії. В німецькій класичній філософії — це І.Г.Фіхте, Ф.В.Й.Шеллінг, Г.В.Ф.Гегель у першій половині

XIX ст.. У XX ст. персоналізм Е.Хокінга, Е.Ш.Бройнімена в США, Е.Муньє, Ж.Лакруа у Франції, феноменологічний ідеалізм Е.Гуссерля у Німеччині тощо. Інша справа — часові та просторово-географічні ознаки філософських шкіл і напрямків. Ключовою фігурою марбурзької школи неокантіанства в Німеччині був Г.Когне (1842-1918). Однодумцями його були П.Наторп (1854-1924) та Е.Кассірер (1874-1945). Провідником баденської школи неокантіанства був В.Віндельбанд (1848-1915), а систематизатором його поглядів був Г.Ріккерт (1863-1936). Обидві школи мали наприкінці XIX — на початку XX ст. численних послідовників в інших країнах, в тому числі в царській Росії. Спільні програмні ідеї згаданих вище шкіл зводились до заклику " назад до Канта", філософію якого намагалися " очистити" від " речей в собі". Ця спільність — основа утворення філософської течії неокантіанства. Подібні за своєю структурою процеси групування філософських шкіл мали місце при формуванні філософських течій неогегельянства, позитивізму всіх течій. При цьому необхідно мати на увазі, що за назвою " часові та просторові критерії" розрізнення напрямків, течій, шкіл стоять не абстрактні " час" та " простір", а специфічні культурно-історичні, соціальні, наукові та інші детермінанти змісту філософської думки в ту чи іншу історичну епоху, в тих чи інших країнах або в ряді країн [5].

Для XX - XXI ст. найтиповішими є такі філософські течії: сцієнтистсько-позитивістська, антропологічна, релігійно-філософська, лінгвістична, структуралістська, герменевтична, постмодерністська.

Вони впливають одна на одну. Скажімо, в сцієнтистсько-позитивістській течії, крім домінуючої ролі позитивістських шкіл, своє законне місце посідають школа " інтегрального раціоналізму" французького філософа Г.Башляра (1884—1962), школа " критичного раціоналізму" К.Поппера тощо. В лінгвістичній течії, вирішальну роль у виникненні якої відіграв австро-англійський філософ Л.Вітгенштейн (1889—1951), програмні установки змінювались від сцієнтистських до антисцієнтистських. Фігурально кажучи, він однією ногою стояв у сцієнтистсько-позитивістській течії, а другою — в лінгвістичній. Дещо схожу ситуацію маємо і з М.Хайдеггером (18891976).

Цей німецький філософ належав до школи екзистенціалізму, що тяжіє до антропологічної течії, одночасно розвивав ідеї герменевтики, яка склалась як філософська течія завдяки дослідницьким зусиллям німецького філософа Г.Г.Гадамера.

Як бачимо, ідейні витоки герменевтики формувались тисячоліття. Ось чому серед сучасних західних та вітчизняних філософів немає одностайності щодо того, які течії для XX ст. головні, які філософські школи в них найбільш вагомі.

1.2. Стан сучасної філософії СВІТУ
Якщо подивитись дуже спрощено, то в сучасному світі найбільш впливовими філософськими течіями є чотири:

- Британія, США, скандинавські країни – аналітична філософія (аналіз мови, логіки та науки);

- ФРН: - герменевтика (вивчення " розуміння" взагалі та " розуміння текстів" зокрема);

- феноменологія (фундаментальний аналіз життєвого світу в свідомості людини);

- США та Франція – постмодернізм (багатоконцептуальний підхід як опозиція будь-якому єдиному (тотальному) концепту) [6].
Аналітична філософія та герменевтика в силу своєї специфіки особливо не претендували на фундаментальний розвиток філософії. Феноменологія свого часу намагалася, але нині все слабше намагається виказувати претензії на фундаментальність. Разом з тим до деградації фундаментальної філософії призвів саме постмодернізм як філософський мейнстрим, оскільки він ще впродовж 90-х років ХХ століття продовжував видавати себе за специфічний розвиток філософії. В кінці ХХ століття відбувається занепад фундаментальної філософії – вона витісняється структуралізмом-постструктуралізмом-постмодернізмом і таким чином опиняється на узбіччі їх мислительних та дискурсивних практик.
Нездатність до розвитку нових мислинєвих підходів, компетенцій та практик, втрата фундаментальної онтології у мовному та дискурсивному захопленні, неспроможність до теоретизації у процесі творення когнітивних метафор – ось що таке постмодернізм. Метафоризація та словесні ігри, плутанина дискурсів та структур, зверхнє ставлення до онтології і розчинення у популяризації еклектичного поєднання різних підходів – ось яка діяльність постмодерністів.
Постмодерністи з великим задоволенням пишуть популярні філософські книги, дають інтерв'ю та виступають на телебаченні. Постмодернізм на утриманні у держави і бізнесу та у погоні за популярністю і грішми фактично знищив фундаментальну філософію і тим самим віддав саму філософію на поталу натовпу. Духовна потуга філософії поза мейнстримом постмодернізму стала маргінальною.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.014 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал