Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Процеси пам’яті






Розрізняють такі головні процеси пам’яті: запам’ятовування, зберігання, відтворення та забування.

ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ – це утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків. Що складніший матеріал, то складніші й ті тимчасові зв’язки, які утворюють підґрунтя запам’ятовування.

Процес запам’ятовування – активний процес, під час якого з початковим матеріалом відбуваються певні дії. Процес запам’ятовування починається в короткотривалій пам’яті (КТП) і завершується в довготривалій пам’яті (ДТП). Розглянемо цю послідовність дій.

У короткотривалу пам’ять із сенсорної пам’яті потрапляє тільки той матеріал, який пізнано шляхом зіставлення актуального сенсорного образу з еталонами, що зберігаються в довготривалій пам’яті. Після того як зоровий або акустичний образ потрапив у короткотривалу пам’ять, його перекладають на звукову мову і він існує в цій пам’яті далі, здебільшого саме в такій формі. У процесі цього перетворення матеріал зазнає класифікації на основі смислових ознак і надходить у відповідну частину довготривалої пам’яті. Насправді цей процес ще складніший і являє собою встановлення смислових зв’язків між отриманим матеріалом і семантично спорідненими узагальненнями, що зберігаються в довготривалій пам’яті. При цьому відбувається трансформація не тільки наявного матеріалу, а й структур довготривалої пам’яті. Як тільки ці зв’язки встановлено й закріплено, матеріал залишається в довготривалій пам’яті «для вічного зберігання».

Успішність встановлення смислових зв’язків залежить від низки супутніх чинників:

• від обсягу матеріалу, що міститься в короткотривалій пам’яті: він не повинен значно перевищувати 7±2 одиниці збереження;

• часу перебування матеріалу в короткотривалій пам’яті; цей час можна необмежено збільшувати, повторюючи матеріал;

• від наявності чинників, що заважають, – побічного матеріалу, що виникає у свідомості в межах 30 секунд до або після одержання матеріалу, призначеного для запам’ятовування;

• від дії мотиваційного чинника в різноманітних його формах: емоцій, інтересу, виразності мотиву запам’ятовування;

• від розмаїтості форм представлення матеріалу в короткотривалій пам’яті, тобто від наявності різноманітних кодів: візуального, акустичного і понятійного;

• від ступеня «знайомості» матеріалу, його осмисленості, тобто наявності аналогічних за змістом знань, що зберігаються в довготривалій пам’яті;

• від кількості смислових зв’язків, які встановлюються у процесі запам’ятовування, чому сприяє його повторне відтворення в різних контекстах, тобто його осмислення.

Фіксація сліду в пам’яті. Термін «фіксація сліду», як і кон­солідація сліду, є не більш ніж метафорою. Розроблено багато моде­лей, у яких описано окремі аспекти процесу довготривалого за­пам’ятовування.

Назвемо лише деякі чинники, що впливають на цей процес:

• значення кількості повторень (майже не впливають на ре­зультат безпосереднього відтворення) зростає в міру збіль­шення відтермінування відтворення;

• знайомість стимулу, його подібність до вже наявних концептів (так зване відчуття знайомості);

• кількість ментальних повторень, які залежать від часу збере­ження інформації в оперативній пам’яті. Як уже було зазначено, ці повторення відбуваються автоматично, без контролю свідо­мості;

• ступінь організованості матеріалу й глибина переробки відпо­відно до поточних і довготермінових завдань;

• інтенції на запам’ятовування і володіння стратегіями за­пам’ятовування.

Отже, результативність збереження інформації в ДТП залежить від багатьох чинників, одні з яких є характеристиками попередніх процесів переробки, інші мають «локалізацію» в самій ДТП.

Запам’ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість предметів. Усе, що емоційно сильно впливає на нас, ми запам’ятовуємо незалежно від свого наміру запам’ятати.

Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утримується в нашій свідомості впродовж тривалішого часу, ніж нецікаве.

Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер, у ньому використовують спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.

Залежно від ступеня розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і осмисленним (логічним).

Механічним є запам’ятовування без розуміння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Осмисленне (логічне) запам’ятовування спирається на розуміння матеріалу в процесі роботи з ним, оскільки тільки працюючи з матеріалом, ми запам’ятовуємо його.

Залежно від засобів, які використовують у процесі за­пам’ятовування, останнє можна поділити на безпосереднє й опосеред­коване.

Матеріал, який потрібно запам’ятати, може бути візуальним, слуховим, образним, вербальним, символічним тощо. Залежно від ма­теріалу, який запам’ятовують, розрізняють види пам’яті (візуальну, слухову тощо).

Описуючи запам’ятовування, використовують такі характерис­тики матеріалу, як його змістовність і безглуздість. Зрозуміло, що про­цес і продуктивність запам’ятовування залежать від змістовно­сті/безглуздості матеріалу. Іноді ці характеристики використовують для опису процесу і говорять про осмислене/механічне за­пам’ятовування.

Обсяг матеріалу, ступінь його однорідності та послідовність за­пам’ятовування, безумовно, впливають на результативність і стратегії запам’ятовування. Це зафіксовано у феноменах, які одержали назву «ефект довжини», «ефект звичності» та «ефект краю». Відповідно ви­окремлюють підвиди запам’ятовування: цілісне/вроздріб, зви­чне/незвичне, масове/розподілене. Блок збереження має свої законо­мірності й детермінанти. Усе, що успішно пройшло через за­пам’ятовування, зовсім не обов’язково успішно збережеться.

З досвіду відомо, що деякі події (начебто «неважливі» та непомі­тні) зненацька спливають в актуальному спогаді або впливають на інші пізнавальні процеси. Це називають продуктивністю збереження. Крім того, є й інша характеристика – тривалість збереження.

Умовами успіху довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам’ятовування тощо.

ЗБЕРІГАННЯ як процес пам’яті полягає у ступені збереження обсягу й змісту інформації впродовж тривалого часу. Для збереження потрібне періодичне повторення.

Збереження означає наявність інформації в довготривалій пам’яті (йтиметься саме про неї), що не завжди пов’язане з її доступністю для свідомості. Забування – неоднорідний процес, він може набувати найрізноманітніших форм. Людина, наприклад, не може згадати того, що відбувалося з нею в ранньому дитинстві, тому що до оволодіння мовою вона не могла передати на збереження в символічній формі те, що сприйняла у формі образної. Забування може означати також те, що людина «забуває» зробити щось із запланованого раніше, наприклад, щось купити в магазині. Забування може бути пов’язане і з фізичною черепно-мозковою травмою, а може з’явитися внаслідок так званого витіснення – мимовільного забування подій, що спричиняють біль. У зв’язку з цим під забуванням у психології розуміють усе те, що відбувається, коли матеріал, який колись запам’ятали і який потім потрібно відшукати, не вдається видобути з пам’яті.

Тут необхідно нагадати, що процеси пам’яті тісно взаємопов’язані. Певною мірою забування є функцією від запам’ятовування – що краще матеріал запам’ятали (а це залежить від перерахованих вище чинників), то менше його забувають. Однак забування може мати і власні, окремі причини. Загалом, що рідше матеріал залучають до активної діяльності, то менш доступним він є. За інших однакових умов він старіє – втрачаються знання, розпадаються навички, згасають почуття. Другим важливим чинником є кількість встановлених і поновлених смислових зв’язків між змістом цього матеріалу та іншими матеріалами, що зберігаються в довготривалій пам’яті. У цьому контексті можна сказати, що будь-яка смислова перебудова досвіду, наприклад, зміна способу життя, віри, переконань, світогляду, може супроводжуватися втратою або недоступністю колишніх елементів досвіду. Механізмом забування є інтерференція, тобто гнітючий вплив одного матеріалу на інший, як тільки він з’явиться, а також загасання, тобто згасання слідів пам’яті і невідповідність ознак – коли під час відтворення наявні коди не відповідають тим, за допомогою яких інформацію вводили в пам’ять.

ВІДТВОРЕННЯ – один з головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.

Відтворення матеріалу, якийзберігається в довготривалій пам’яті, полягає в переході його з довготривалої пам’яті в короткотривалу, тобто актуалізація його у свідомості. Відтворення залежить від процесів запам’ятовування і забування, але має також свої особливості та механізми. Відтворення може мати три форми – впізнавання, пригадування і спогади.

Простою формою відтворення є впізнавання. Впізнавання – це відтворення, що виникає під час повторного сприймання предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

Під час повного впізнавання повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюють з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі попереднього стикання з ним. Повне впізнання наявне, якщо зустріли добре знайому людиною або коли йдемо добре відомими вулицями тощо.

Для неповного впізнання характерна невизначеність, труднощі співвіднесення об’єкта, який сприймаємо, з тим, що вже знайомий нам у попередньому досвіді.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування в тому, що воно відбувається без повторного сприйняття того, що відтворюється.

Згадування може бути довільним, коли воно зумовлене актуальною потребою відтворити потрібну інформацію (наприклад, пригадати правило під час написання слова або речення, відповісти на запитання), або мимовільним, коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Таке явище називають персеверацією.

Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер.

Образні персеверації виникають після багаторазового сприйняття певних предметів чи явищ, або коли є сильний емоційний вплив на особистість.

До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або «виринання» у свідомості того, що неможливо було згадати відразу після його запам’ятовування.

Ремінісценція – наслідок зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемонічного завдання. З часом ця втома зникає і продуктивність відтворення зростає.

Особливою формою довільного відтворення запам’ятованого матеріалу є пригадування. Це – складний процес пам’яті, що являє собою пошук необхідного матеріалу в довготривалій пам’яті. Оскільки матеріал у пам’яті організований певним чином на основі смислових ознак, які становлять це поняття або образ, то його пошук також є не сліпим блуканням у комірках пам’яті, а певним рухом до потрібного матеріалу по семантичній системі або дереву. Прикладом пошуку потрібного матеріалу за допомогою такого руху може бути таке завдання: «Пригадайте, що ви робили 5 травня 1993 року». На перший погляд, завдання видається нездійсненним – хіба можна згадати події конкретного дня багаторічної давності? Експерименти, однак, засвідчують, що, розмірковуючи, люди можуть не тільки згадати події, а й описати деякі їхні деталі. Отже, зусилля під час пригадування спрямовані на організацію пошуку інформації, що відповідає її організації в пам’яті. Для полегшення довільного відтворення матеріалу ефективним є використання елементів «зовнішньої пам’яті» – використання знаків, заміток («вузликів на пам’ять»), записів тощо.

Розрізняють також епізодичну й семантичну пам’ять. Відтворення подій з епізодичної пам’яті може бути особливо яскравим саме внаслідок того, що під час їхнього запам’ятовування в пам’яті зберігається матеріал, який належить не тільки до різних модальностей, а й до пережитих тої миті емоцій і дій. Крім того, він локалізований у певному місці й часі. Усе це робить його змістовнішим та відрізняє від знань, одержаних опосередковано. Відтворення таких пережитих образів називають спогадом.

Потреба в пригадуванні виникає тоді, коли в певний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого.

Специфічним елементом цього відтворення є факти життєвого шляху людини в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була безпосередньо причетна. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.

Усе, що людина запам’ятовує, з часом поступово забувається. Забування –процес, зворотний до запам’ятовування.

ЗАБУВАННЯ виявляється в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Блок забування також можна розглядати як відносно незалеж­ний. Особливу проблему становить спонтанна динаміка сліду. Відомо, наприклад, що деякі події можуть «витіснятися», тоді як інші не вда­ється навмисно забути. Оцінюють темпоральні й точнісні характерис­тики забування залежно від стратегій, які було використано на попе­редніх етапах обробки, особливо під час запам’ятовування. І, зви­чайно, на забування впливає модальність завченого матеріалу (образ­ний, вербальний тощо), його усвідомленість і звичність. Динаміка за­бування залежить також від функціонального й емоційного стану лю­дини.

Забування – це згасання тимчасових нервових зв’язків, що впродовж тривалого часу не підкріплювалися. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовують і не повторюють, вони поступово забуваються. Іншою причиною забування є недостатня міцність запам’ятовування. Отже, щоб запобігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал.

Консолідація сліду і забування. Згідно з класичними уяв­леннями, короткотривала пам’ять має таку стабільну характеристику, як обсяг або ємність. Якщо обсяг поточної інформації перевищує цю граничну величину, то інформація втрачається (стирається, згасає).

Слідом пам’яті називають результат роботи мнемічної системи. Під консолідацією сліду розуміють зростання сили асоціацій, а під ослабленням – зменшення сили зв’язку. Ці поняття прийшли в психо­логію з асоціанізму.

Згідно з Р. Розенцвейгом, слід має дві властивості: силу й враз­ливість. Сила визначає імовірність пригадування і підпадає під інтер­ференцію. Вразливість характеризує «крихкість» сліду; вона спон­танно зменшується в часі. Вважають, що цими двома властивостями можна пояснити процес консолідації сліду. Перша властивість відпо­відає за те, що сила сліду стає тривалішою в часі; друга – за зниження рівня вразливості сліду. Тому варто розрізняти дві форми забування: перша (зворотна) – це вияв недоступності сліду, що може бути зумов­лено неадекватним контекстом або функціональними порушеннями. Друга форма (незворотна) – вияв «крихкості» сліду внаслідок його «вразливості». Існує кілька феноменів, які підтверджують наявність зворотної форми забування. По-перше, ремінісценція – спонтанна ак­туалізація спогаду. Ремінісценція залежить від якості попереднього вивчання. Відомо, що для її появи необхідний оптимум навчання. По-друге, амнезія, що настає після електрошоку (від декількох хвилин до декількох годин). Колись вважали, що в такому разі порушується про­цес консолідації. Однак є всі підстави думати, що причиною забування є не порушення консолідації, а труднощі пригадування. Як доказ, Ж.-Фр. Ламбер наводить відомості про те, що збудливі наркотики можуть частково зняти амнезію, тому що шок порушує не самі сліди, а доступ до них.

Причиною, яка погіршує запам’ятовування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Якщо матеріал складний, подібний до того, який був на попередньому занятті, це ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.

Негативний вплив раніше запам’ятованого матеріалу на засвоєння нового означують як проактивну інтерференцію (така, що діє наперед). Негативний вплив подальшої діяльності на зв’язки, вироблені в попередній діяльності, має назву ретроактивної інтерференції (такої, що діє зворотно).

Тимчасовою причиною труднощів відтворення може бути сильний імпульс – бажання пригадати, яке індукує гальмування.

Забування – процес поступовий, базується на послабленні й порушенні раніше утворених умовних зв’язків. Що менше вони закріплені, то швидше згасають і забуваються.

Найбільший відсоток забування наявний відразу після заучування матеріалу. Для тривалого утримання в пам’яті інформації важливо від самого початку забезпечити міцне її запам’ятовування й закріплення через повторення в перші дні після того, як її було отримано.

Важлива умова продуктивного запам’ятовування – осмисленість, розуміння того, що є його предметом.

Мнемоніка. У психології щодо проблем пам’яті є два терміни, близькі за звучанням, але різні за значенням, – «мнемічний» і «мнемонічний».

Мнемічний – те, що має стосунок до пам’яті, до мистецтва запам’ятовування. Ґрунтуючись на сказаному вище, можна зробити висновок про те, що, знаючи закони, які регулюють процеси пам’яті, можна цими процесами керувати.

Мнемоніка – прийоми керування пам’яттю. Найпоширенішим прийомом є вже згадуване використання міток або предметів як ознак для пригадування. Сприйнявши ці знаки, людина згадує зміст того, що з ними пов’язане.

Іншим поширеним мнемонічним прийомом є групування матеріалу для його запам’ятовування. За допомогою групувань легше запам’ятовувати, зокрема, телефонні номери. Наприклад, 2-98-71-23 запам’ятати складніше, ніж 2-987-123.

Одним з найвідоміших мнемонічних прийомів є метод розміщення. Його суть у тому, що матеріал, який запам’ятовують, розбивають на частини, які потім розташовують у різних місцях образу якого-небудь приміщення або добре знайомої вулиці. Скеровуючи потім думку за звичним маршрутом, вулицею або приміщеннями будинку, людина просто «підбирає» те, що зберігається в різних частинах.

Ще один поширений прийом – додавання осмисленого зв’язку матеріалу, між початковими елементами якого осмисленого зв’язку немає. Це стосується запам’ятовування не пов’язаних між собою слів або букв, послідовності найменувань.

Добрим прийомом для запам’ятовування, наприклад, текстів або послідовності викладу є створення плану або розбивання тексту на частини з називанням кожної з них.

Є й інші мнемонічні прийоми, для перечислення та опису яких тут, на жаль, немає місця.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал