Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.






Поняття буття є вихідним для філософії. По-перше, воно має найширший ступінь узагальнення і тому постає як головний світоглядний орієнтир. По-друге, у реальному виявленні буття постає перед людиною у контексті питання про смерть, безсмертя та шляхи людського життєвого самоутвердження. По-третє, у XX ст., коли людство відчуло можливість свого самознищення, буття постає як вища цінність та міра моральної відповідальності людини за свої дії. Прояви буття вивчає розділ філософії онтологія, а метафізика шукає корені буття, тобто - відповідає на питання що є буття та звідки воно походить.

У самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається охопленню. З позиції логіки єдиною умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям.

Можна виділити декілька головних тем щодо буття, які залишаються актуальними.

Перша тема – життя і смерть людини. Через усвідомлення свого життя людина прагне усвідомити категорію " буття". Так, " бути – означає жити", а за цим відразу виникає настирливе, докучливе: " а що буде після смерті? ". Це питання наштовхує на спробу усунення " небуття" і виникнення релігійних вчень про кінцеву долю людства і Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або загробне життя. Життя в цьому світі вважається подарунком, щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням тощо. Всі ці тлумачення життя та смерті виступають як основа різних підходів до сенсу життя та оцінювання людської долі.

Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості буття та його стабільності. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене народженням та зникненням. Виникає питання: мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність? Чи вічний світ, чи є в нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений і може канути в небуття, що було до початку буття?

Третя тема – питання про структуру буття.

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому живемо. Найбільш складне питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в тому числі і про своє особисте, яке співвідношення матеріального та ідеального?

Четверта тема - проблематичність людського буття. Можна народитися людиною, проте не бути людиною повною мірою, в її необхідних проявах; наприклад, при цьому можна не мати навичок людської поведінки. Це значить, що людські якості не з’являються в людині природним шляхом. Проблематичність людського буття зумовлена ще й тим, що людина може змінюватися, причому інколи – досить суттєво: у певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним.

Форми буття людини:

1) предметно-практична діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. Не задоволені елементарні потреби – не може існувати і зростати духовність.

2) практика соціального творення. Людина – істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо.

3) самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе та пізнає. Нарешті, вона постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити.

В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво відрізняється.

Діяльність, практика і досвід як спосіб буття людини у світі.

Основою буття людини постає діяльність як особливий, специфічний прояв людської активності.

Діяльність - форма активного, творчого ставлення людини до оточуючого світу та самої себе з метою таких змін, перетворень, які б полегшували і прикрашували її життя.

Діяльність включає мету, смисл, предмет, засіб, процес діяльності (здійснення мети). Форми діяльності різноманітні. Залежно від сфер прикладання розрізняють виробничо-матеріальну, виробничо-духовну, трудову (праця), нетрудову. Залежно від прикладання творчості - продуктивну і непродуктивну (відтворення відомого).

Діяльність - основна умова і спосіб розвитку суспільства. Вона є основою становлення і розвитку людини. В творчій діяльності людина утверджується як певний тип особистості. Діяльність є основою створення культури. В суспільстві людина знаходить мотиви своєї діяльності. Суспільні відносини орієнтують діяльність людей.

Основні види людської діяльності:

  • Матеріальна (практична):

– перетворення природи;

– подолання опорного матеріалу;

– дія з об’єктами.

  • Духовна:

– усвідомлення,

– знання;

– мислення;

– створення понять, ідей.

  • Духовно-практична:

– створення особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людини (філософія, релігія, мистецтво).

Одним із видів діяльності є практика – матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини з метою освоєння матеріального перетворення природи суспільств і самої себе. Практика - основа і рушійна сила суспільства і пізнання. Практика включає в себе всі види чуттєво-предметної діяльності людини - виробничу, пізнавальну, політичну, соціальну, педагогічну, художньо-мистецьку, адміністративну тощо. Виробнича практика обробляє і змінює природні речі, явища, процеси, створюючи засоби праці, продукти життєдіяльності. Суспільно-політична практика змінює суспільство. Виховна, навчальна, духовна практика змінює і формує людину.

Практика - сукупна діяльність людини і людства. І тут вона виступає як досвід.

Практика - основа всіх інших форм життєдіяльності людини. Щоб їсти, пити, мати житло і одяг людина приречена активно ставитись до дійсності, обробляти її та переробляти відповідно до своїх потреб, в першу чергу матеріальних.

Практично корисливе відношення до природи, з метою створення матеріальних благ здійснюється через працю, матеріальне виробництво. Праця – конкретна діяльність, яка має метою зміну оточуючого, його перетворення, відчутний продуктивний результат, створення засобів виробництва та їх використання. Це фізичне та розумове зусилля з метою виробництва якогось продукту. І тому праця - джерело багатства суспільства. Людина може придбати багатство не тільки працею. Кожна праця – діяльність, але не кожна діяльність праця.

 

Проблема істини у філософії.

Провідною у теорії пізнання є проблема істини, оскільки саме вона є метою пізнавальної діяльності. Існують різні розуміння істини, найпоширенішим серед яких є так звана кореспондентська концепція істини, згідно з якою істиною можна вважати відповідність знань та уявлень дійсності. Якщо ж така відповідність порушується, результат пізнання набуває протилежного характеру - заблудження. Оскільки істину завжди супроводжує заблудження, то істина постає не як щось застигле, незмінне, а як процес, в якому наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Але пізнання не є дзеркальним відображенням світу.

Згідно з конвенціональною концепцією істина - це те, з чим погоджується більшість людей. Однак історія доводить, що більшість людей може помилятися (у Середньовіччі майже всі вважали, що Земля - центр всесвіту). Очевидно, що не може претендувати на вирішальне слово щодо істини прагматична концепція, що визначає істину як знання, підтверджені їх практичною придатністю. Бо ж не завжди підтверджує істину і практична корисність, ефективність, як вважають представники прагматизму. Далеко не всі знання можуть мати практичне застосування, а ті уявлення, на основі яких ми маємо позитивні результати також далеко не завжди правильно пояснюють сутність явищ.

У сучасній гносеології авторитетнішою за попередні постає регулятивна концепція істини, за якою істинними є такі знання, які оптимізують наші взаємини з природою, суспільною та інтелектуальною реальністю.

Отже, істина - це багатогранний інтелектуальний процес, а не якийсь одноразовий акт осягнення об'єкта. Цей процес є діалектичним взаємозв'язком об'єктивної, абсолютної та відносної істини. Об'єктивність істини означає незалежність певного змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Більшість наших знань є відносними істинами (носять мінливий характер), але в них міститься дещо таке, що являє абсолютну цінність для пізнання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про дійсність. Відносна істина як неповне знання, будучи об'єктивною, містить в собі моменти абсолютної.

Як оцінювати отримані у наукових дослідженнях знання, на підставі чого перевіряти їх істинність? Істинність наукових знань може задаватись такими критеріями: підтвердженням фактами; підтвердженням експериментальними перевірками; узгодженістю з принципами наукової теорії; коректністю і точністю застосування термінології; логічною та концептуальною несуперечливістю.

Філософська категоризація світу. Категорії «рух» і «розвиток», «простір» і «час» у філософії.

Ввчення про категорії (грец. каіе£ огіа — вислів, вираз) належить до сфери онтології

Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ): загальні форми мислення.

Де? (простір), коли? (час), чому? (причина), який? (якість), скільки? (кількість) — ці питання адресують кожному новому предмету, це «схеми», «моделі» мислення, яки­ми людина керується при пізнанні будь-якого предмета. Практикою, наукою в тому числі і філософією доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємозв'язані.

Матерія - філософська категорія на позначення об’єктивно реального буття світу в часі, просторі й русі, яке детерміноване (причинно зумовлене) і безпосередньо чи опосередковано може бути пізнане людиною. Матерія має різноманітну будову – від космічних галактик до елементарних частин, яких зараз нараховується понад 30. Усі елементарні частини, незалежно від їхньої природи, мають хвильові властивості. І навпаки, будь-яке безперервне поле є одночасно величезною кількістю частин. Така суперечність у побудові матерії виявляється в тому, що вона існує у двох формах – речовини і поля. Матерія має такі властивості: 1)об’єктивної реальності; 2) збереження; 3) невичерпності; 4) руху; 5) просторово-часової визначеності; 6)відображення. Виділяють живу та неживу матерію. Матерія існує завдяки саморухові та саморозвитку.

Рух – це будь-яка зміна явища чи предмета, це зміна взагалі. Рух – абсолютний, невід’ємний атрибут усього сутнього. Універсальною властивістю Всесвіту є розвиток. За діалектичним розумінням, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, пізнання ж форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками. Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самопізнання. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність – формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частина світу має власні просторово-часові характеристики.

Діалектика як загальна теорія розвитку всього сущого.

Діалектика є загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Поняття «діалектика» має величезну кількість визначень:

1. мистецтво суперечки, вміння вести полеміку;

2. компромісний стиль мислення;

3. теорія розвитку «абсолютної ідеї» та «абсолютного духу»;

4. вчення про зв’язки об’єктивного світу;

5. теорія розвитку матеріального світу;

6. теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість;

7. загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх ка­тегорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розви­ток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.

Принципи діалектики: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення.

З'ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими категоріями, як зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, заперечення тощо. У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об'єктивну дій­сність у певних конкретно-історичних умовах.

Закони діалектики:

1. Закон єдності і боротьби протилежностей – один із основних законів діалектики, що визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Діалектична суперечність – це взаємодія протилежних сторін і тенденцій, що взаємо виключають одна одну і разом з тим знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху і розвитку світу і пізнання.

Існують і так звані основні й неосновні протиріччя. Основні — це ті, що виникають внаслідок взаємодії ведучих протилежностей предмета (системи) і характеризують його від початку виникнення й до кінця існування (боротьба між рабами й рабовласниками в рабовласницькому суспільстві, феодалами й селянами — в феодальному суспільстві і т.д.). Неосновні — ті, що виникають в результаті взаємодії невизначаль-них протилежностей даного предмета чи системи і теж проявляються від початку й до кінця його існування (боротьба між різними прошарками рабовласників — в рабовласницькому суспільстві, чи різними прошарками буржуазії в капіталістичному суспільстві і таке ін.).

Виділяють ще й антагоністичні суперечності. Вони виникають між класами, соціальними групами, інтереси яких не збігаються в основному (економічному, політичному) питанні. Такі суперечності, як правило, не можуть розв'язуватися мирним шляхом, а вирішуються шляхом класової боротьби, революції. Неантагоністичні суперечності виникають між класами, соціальними групами, інтереси яких в основному збігаються, а в інших (менш важливих) — ні. Такі протиріччя розв'язуються, як правило, мирним шляхом.

2. Закон переходу кількісних змін у якісні – розкриває внутрішнє джерело розвитку. Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і пе­рехід якісних змін у нові кількісні зміни.

Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі " стрибка". За способом здійснення вони поділяються на швидкі (часто — вибухові) й поступові. До останніх слід віднести формування нових суспільно-економічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення галактик тощо. До перших — якісні зміни, що відбуваються протягом мільйонних часток секунди, місяців, років (швидкий поділ урану при атомному вибуху, при політичних революціях швидка зміна одного ладу іншим і т.д.).

3. Закон заперечення заперечення – один із основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ дійсності. Закон показує, що розвиток відбувається не по колу, а від простого до складного, від нижчого до вищого. Цей закон передбачає зв’язок, наступність у розвитку.

Діалектичне заперечення означає не просте, механічне відкидання старої якості, а її подолання, що включає момент внутрішнього зв’язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умови для подальшого розвитку, можливість нового заперечення.

Таким чином, закони діалектики виражають найсутгєвіші зв'язки і відношення об'єктивного світу. Діючи в єдності і взаємозв'язку, вони характеризують складний багатогранний процес розвитку об'єктивної реальності.

 

Сутність альтернативних концепцій діалектики.

Метафізика є антиподом діалектики як теорії розвитку. В історико-філософському аспекті поняття «метафізика» має кілька визначень:

1. вчення про недоступні досвідові принцип і начала буття;

2. синонім філософії;

3. щось малозрозуміле, абстрактне;

4. наука про з’ясування світоглядних питань, які не осягаються за допомогою конкретних наук;

5. концепція розвитку, метод пізнання, який є альтернативний діалектиці.

Діалектика і метафізика як альтернативні концепції є протилежними за рядом важливих показників: джерелом розвитку, руху та зміни, розумінням зв’язку старого і нового тощо.

Критичний, негативний бік діалектики перебільшували, абсолютизували представники «негативної» діалектики. Можна визначити такі основні положення і принципи «негативної» діалектик:

· Діалектика взагалі і може бути зрозумілою тільки як «негативна», що проявляється у різноманітних формах заперечення.

· «Негативна» діалектика властива суб’єкту, не має об’єктивного значення і має відношення лише до свідомості.

· Єдиним джерелом заперечення виступає «Я», свідомість.

· «Негативна» діалектика є суб’єктивною, бо суб’єктом заперечувальності є людина.

Альтернативами діалектики є софістика та еклектика.

Софістика (від грецької – «мудрець») була вченням представників школи софістів, що склалася у другій половині V ст. до н. е. в Афінах. Софісти вчили використовувати набуті знання у сфері дискусії та полеміки. Софістика використовує міркування, засновані на навмисному порушенні законів логіки, і за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики.

Еклектика (з грецької – «обираю») є аналогічною концепцією, що ґрунтується на свавільному виборі, на випадковому поєднанні різних сторін речей, концепцій, поглядів тощо.

Догматизм (з грецької – положення, що сприймається на віру, без доведення) є абстрактним способом розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при їх вирішенні не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу.

Зворотним боком догматизму є релятивізм.

Релятивізм (з грецької – «відносний») – теоретико-пізнавальна концепція, яка виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є і метафізика, і «негативна» діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативою є софістика і еклектика; якщо розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативою виступають догматизм і релятивізм.

 

Суспільство як система людської життєдіяльності

Поняття суспільство у широкому значенні - це частина світу, яка відокремилась від природи і яка є історично розвинутою формою життєдіяльності людей. У вузькому – це: а) сукупність людей, зв'язаних певними відносинами; б) певний етап людської історії.

Функції суспільства:

а) забезпечення усіх основних життєвих потреб членів суспільства,

б) забезпечення цілісності суспільного організму,

в) створення умов для історичного розвитку суспільства,

В історії людства існували різні форми суспільного життя (за К.Марксом: первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне). Але будь-яке розвинене суспільство має певну структуру, що складається з п'яти сфер життя суспільства:

1) виробничо-економічна сфера;

2) соціально-політична сфера;

3) соціальна структура суспільства;

4) сфера сімейних відносин та побуту;

5) сфера духовного життя суспільства.

Вихідною сферою суспільного життя є виробничо-економічна, тобто виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, оскільки без задоволення матеріальних життєвих потреб неможливе саме існування людей. Однак при цьому не можна зменшувати роль і значення інших сфер, бо економічна сфера становить загальну умову суспільного розвитку, сфера духовного життя - інтелектуальний чинник суспільного розвитку, а соціально-політична сфера - активно-дійовий чинник.

Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою можна вважати сферу духовного життя суспільства. Духовне життя суспільства - це продукування, розповсюдження, засвоєння і практичне використання ідей, поглядів, теорій, настроїв, характерних для даного суспільства в цілому або великих соціальних груп. Сама сукупність цих ідей, поглядів тощо називається суспільною свідомістю.

Найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя, забезпечення з боку держави свободи думки, слова та інформації, сприяння розвитку людської активності та творчих здібностей людей у різних сферах життя.

Проблемами суспільного розвитку опікуються два розділи філософського знання – соціальна філософія та філософія історії.

 

Глобалізація та її наслідки.

Глобалізація — це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.

Глобалізація охоплює практично всі сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, самі умови існування людства. Глобалізація виражається в таких процесах:

  • зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети, небувале поширення по всій планеті ідей та інформації, технологій, культури, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки;
  • зростаюча інтенсивність взаємозв'язків у сфері торгівлі, фінансів, міграції населення в наслідок розвитку всеосяжних систем транспорту та комунікацій;
  • виникнення спільних для світового співтовариства проблем, процес зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах людського буття, стертя граней між місцевими й всепланетарними подіями.

Процес утворення світового ринку розпочався на зорі XX століття в епоху становлення великих міжнаціональних монополій. Він дещо призупинився в період поділу світу на ворожі табори та холодної війни між ними, коли економічний і культурний розвиток окремих країн світу, таких як СРСР та КНР, відбувався відусоблено від розвитку решти світу. Особливих темпів глобалізація набрала в останні десятиліття XX століття і на почату XXI століття. З одного боку це пов'язано з падінням залізної завіси та інтеграцією Китаю в світову економіку, з іншого — із швидким розвитком інформаційних технологій, завдяки яким зросли можливості доступу до будь-якої інформації у світі.

Процес розповсюдження інформаційних технологій, продуктів і систем у всьому світі несе за собою економічну і культурну інтеграцію. Прибічники цього процесу вбачають у ньому можливість подальшого прогресу за умови розвитку глобального інформаційного суспільства. Опоненти попереджають про небезпеку глобалізації для національних культурних традицій та поглиблення соціальної нерівності. Проблема в тому що міцніші, більші країни такі як США, можуть заполонити культури інших, менших країн, призводячи до того, що їхні традиції та цінності зникнуть. Цей процес також інколи відносять до американізації або Макдональдизації.

Прискорення темпів глобалізації призвело до виникнення у світі опозиційного до неї політичного руху антиглобалізму. Антиглобалісти звинувачують глобалізацію в тому, що вона збільшила нерівність і деградацію навколишнього середовища. Невдоволення глобалізацією характерне як у країнах, що розвиваються, так і в країнах із розвинутою економікою. Перенесення виробництва із розвинутих країн у країни з дешевшою робочою силою приводить до ліквідації робочих місць і безробіття в першому світі. Наприклад, на Середньому Заході США глобалізація зруйнувала конкурентноспроможність промисловості та сільского господарства, знижуючи цим якість життя.

Отже, хоча процес глобалізації об'єктивний, навколо нього відбується політична боротьба. Глобалізація на сучасному етапі, має як палких прихильників, так і опонентів.

Ознаки глобальних проблем та їх класифікація.

Сьогодні перед людством стоять гострі життєві проблеми, без вирішення яких в глобальних масштабах неможливий подальший соціальний прогрес. Більше того, нехтування ними, на думку багатьох мислителів може спричинити навіть загибель сучасної цивілізації. Філософи, політики та економісти сходяться на одному: людство знаходиться на порозі глобальної кризи. Будь-які кризи в економіці і політиці в будь-якій країні є проявом загальної кризи існування людства, яка охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людей: природу, світову економіку, політичні відносини, культуру й, особливо, саму людину.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.018 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал