Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Схарактеризувати структуру витрат на конкретне видання. 5 страница






З 1618 р. у Почаєві діяла мандрівна друкарня К. Т. Ставровецького, близько 1730 року засновано друкарню при монастирі василіан заходами луцького греко-католицького єпископа Феодосія Лубенецького-Рудницького та ігумена Гедеона Козубського.

Першим великим книжковим виданням друкарні був «Служебник» (1734 —1735). Крім літургічних книг, видавались проповіді, повчання, панегірики, підручники. До найважливіших друків належать збірка «Гора Почаєвська», яка включала між іншим житіє Йова Залізо (кілька видань), нотний «Ірмологіон» (1766 і 1775), збірка повчань і проповідей «Народовіщаніє» (перше видання 1768), «Богословія наравоучителная» П. Антуана (перше видання 1776), «Богогласник» (1790 —1791), «Біблія» (1798, передрук з київського видання).

Наприкінці 18 ст. Почаївська друкарня була єдина, що випускала книжки українською мовою, близькою до розмовної (правила доброго тону «Політика світська», порадник І. Лемкевича «Книжиця для господарства...», «Науки парохіяльнія» Ю. Добриловського, 1792, 1794 та ін.). Видавалися повчальні і богословські твори українських письменників, що писали мовами церковнослов'янською (Йоасаф Кроковський, Иосиф Торжевський, Амплій Крижанівський), латинською (Мануїл Ольшавський, Корнило Срочинський, Т. Щуровський), польською (Порфирій Важинський, Панталеон Кульчицький, Гнат Филипович). Латинською мовою надруковано посібники з граматики, риторики і філософії, тези філософських диспутів у василіянських монастирях уЛуцьку й Підгірцях, документи з історії української церкви, каталоги ченців, польською — посібники з фізики й геометрії, книжку про мінеральні води, вірші, п'єси і промови польського письменника Вацлава Жевуського, програми вистав з Володимирської василіянської школи. Друкувалися також книги на замовлення російських старообрядців. Найбільший український стародрук, який видано у друкарні — «Євангеліє, або благовістя благодухновенних євангелістів».

У 18 — на початку 19 ст. тут було надруковано більше оригінальних творів українських письменників, ніж в усіх інших друкарнях України. Всупереч вказівкам ієрархії Почаївська друкарня підтримували зв'язки з Києво-Печерською друкарнею, обмінювалися з нею працівниками і виданнями, сприяла в поширенні книжок.

У різний час префектами (керівниками) друкарні були Адріян-Антін Громачевський (1739-1741), Спиридон Коберський (кін. 18 ст.), редакторами і коректорами Адріян Лясковський, Арсен Сіницький. До оформлення друків залучалися визначні гравери А. Голота, Й. Гочемський, Ф. Стрільбицький.

3 1831 року монастир передано Російській Православній Церкві і названо лаврою. У другій пол. 19 — на поч. 20 ст. (до 1914) Почаївська друкарня друкувала релігійну літературу, збірки пісень (у тому числі перевидання «Богогласника»), «Волинські єпархіальні відомості», чорносотенний«Почаївський листок».

Відомі твори: «Служебник» (1734 —1735), «Богогласник» (1790 —1791), «Біблія» (1798).

Новгород-Сіверська та Чернігівська друкарні - Засн. 1674 у Спасо-Преображенському соборі в Новгороді-Сіверському на кошти черніг. архієпископа Л. Барановича. Тех. керівником був С. Ялинський. Більшість видань Н.-С. д. становлять полемічні та моралізаторські тво ри Л. Барановича й І. Галятовського Тут надруковано також " Анфологіон", вірш О. Бучинського " Чигирин..." про героїчну оборону міста від тур.-тат. військ 1677, букварі та ін. навч. посібники. В 1679 устаткування Н.-С. д. перевезено до Чернігова, де засн. Чернігівську друкарню.

Відродження друкарства відноситься до часу, коли посаду архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського займав відомий літературний та політичний діяч XVII ст. Лазар Баранович. У 1670-х роках він відкрив друкарню в Новгороді-Сіверському.
Роботи з її створення і функціонування очолив безпосередньо Симеон Ялинський. Судячи з видань цієї друкарні, вона почала функціонувати близько 1675 року. Книги одразу почали друкуватись українською і польською мовами. Друкувались богослужебні книги. Більшість видань складали твори, написані власне Лазарем Барановичем та його друзями — Іонакієм Галятовським, Дмитром Ростовським. Живучи в Чернігові, Л.Баранович не мав можливості приділяти друкарні належної уваги. Джерела засвідчують, що він був незадоволений її роботою, зокрема з великою кількістю орфографічних помилок у текстах та шахрайствами з боку С.Ялинського.

Відомі твори: " Анфологіон", " Чигирин".

Лазар Баранович (у миру — Лука) (1616 —1693) — український церковний, політичний та літературний діяч другої половини 17 століття, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський.

Народився в 1616 році в Україні. Існують припущення, що його батьківщиною була Чернігівщина.

Навчався у школі Київського Братського Богоявленського монастиря. Остаточну освіту отримав у польських колегіях у Вільно (тепер Вільнюс, Литва) і Каліші (тепер Польща).

З початку 1640-х викладав у Києво-Могилянській колегії (академії), з 1650 року — її ректор й ігумен Братського училищного монастиря, а з 1651 або 1652 року — і Києво-Кирилівського монастиря.

В 1651 році залишив академію і мешкав у монастирях Києво-Кирилівському, Куп'ятицькому і Дятиловецькому.

З 1653 року завідував Єлецьким монастирем Чернігівської єпархії.

8 березня 1657 у Ясах митрополитом Гедеоном Молдавським рукопокладений на єпископа Чернігівського, але тому що старий архієпископ Чернігівський Зосима був живий, поселився в Новгород-Сіверському Преображенському монастирі і до смерті Зосими в Чернігівській єпархії було два єпископи.

Близько 1666 р. призначений місцеблюстителем Київської митрополії.

У 1657 році висвячений на Чернігівського і Новгород-сіверського єпископа.

8 вересня 1667 р. зведений у сан архієпископа.

В 1674 році заклав друкарню при Спасо-Преображенському монастирі уНовгороді-Сіверському, у 1679-му переніс її до Чернігова. За його життя було надруковано понад 50 книг.

У 1657, 1659—1661, 1670—1685 рр. він був місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри.

В 1692 р. звільнений на спочинок.

Помер 3 (13) вересня 1693 р. Похований у Чернігівському Борисоглібському монастирі.

Відомі твори: «Меч духовний» (1666, 1668), «Лютня Аполлонова»(1671), «Труби словес проповідних» (1674, 1679).

12. Охарактеризувати принципи функціонування книговидання та книгорозповсюдження в ХVІІІ ст. в Європі.

Особливості розвитку видавничої справи в Західній Європі: Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, тощо. Особливості розвитку видавничої справи в Східній Європі: Угорщина, Польща, Румунія, Чехія. Особливості розвитку видавничої справи в Росії. Особливості розвитку видавничої справи в США. Провідні видавництва різних країн у ХVІІІ ст. Тематика і типи видань. Газетно-журнальне виробництво європейських країн у ХVІІІ ст. Принципи книговидання. Формування типів видання (бук трейд). Асоціація лондонських книгорозповсюджувачів. Видавництва Тонсонів, Бакклі, Бенджаміна Моті, родини Додслі, Уільяма Блейка, Джона Баскервіля. Суспільно-політичні умови розвитку книговидання Німеччини. Провідні видавництва Німеччини: Бреткопфа, Унтера, Георга Гешена. Просвітницький характер видавництв. Розвиток журналістики: тематика і жанрова палітра. Вплив національно-визвольного демократичного руху в Італії на розвиток книговидання. Діяльність Джамбатіста Бодоні, Антоніо Центи, Антоніо Валларді. Регламентування видавничої справи ордонансами та едиктами. Цензурний кодекс Людовіка ХV

Україна:

Почаївська друкарня — видавничий заклад при монастирі у Почаєві на Волині (тепер у Тернопільській обл.), важливий осередок українського культурного життя у 18 - на початку 19 ст.

З 1618 р. у Почаєві діяла мандрівна друкарня К. Т. Ставровецького, близько 1730 року засновано друкарню при монастирі василіан заходами луцького греко-католицького єпископа Феодосія Лубенецького-Рудницького та ігумена Гедеона Козубського.

Першим великим книжковим виданням друкарні був «Служебник» (1734 —1735). Крім літургічних книг, видавались проповіді, повчання, панегірики, підручники. До найважливіших друків належать збірка «Гора Почаєвська», яка включала між іншим житіє Йова Залізо (кілька видань), нотний «Ірмологіон» (1766 і 1775), збірка повчань і проповідей «Народовіщаніє» (перше видання 1768), «Богословія наравоучителная» П. Антуана (перше видання 1776), «Богогласник» (1790 —1791), «Біблія» (1798, передрук з київського видання).

Наприкінці 18 ст. Почаївська друкарня була єдина, що випускала книжки українською мовою, близькою до розмовної (правила доброго тону «Політика світська», порадник І. Лемкевича «Книжиця для господарства...», «Науки парохіяльнія» Ю. Добриловського, 1792, 1794 та ін.). Видавалися повчальні і богословські твори українських письменників, що писали мовами церковнослов'янською (Йоасаф Кроковський, Иосиф Торжевський, Амплій Крижанівський), латинською (Мануїл Ольшавський, Корнило Срочинський, Т. Щуровський), польською (Порфирій Важинський, Панталеон Кульчицький, Гнат Филипович). Латинською мовою надруковано посібники з граматики, риторики і філософії, тези філософських диспутів у василіянських монастирях уЛуцьку й Підгірцях, документи з історії української церкви, каталоги ченців, польською — посібники з фізики й геометрії, книжку про мінеральні води, вірші, п'єси і промови польського письменника Вацлава Жевуського, програми вистав з Володимирської василіянської школи. Друкувалися також книги на замовлення російських старообрядців. Найбільший український стародрук, який видано у друкарні — «Євангеліє, або благовістя благодухновенних євангелістів».

У 18 — на початку 19 ст. тут було надруковано більше оригінальних творів українських письменників, ніж в усіх інших друкарнях України. Всупереч вказівкам ієрархії Почаївська друкарня підтримували зв'язки з Києво-Печерською друкарнею, обмінювалися з нею працівниками і виданнями, сприяла в поширенні книжок.

У різний час префектами (керівниками) друкарні були Адріян-Антін Громачевський (1739-1741), Спиридон Коберський (кін. 18 ст.), редакторами і коректорами Адріян Лясковський, Арсен Сіницький. До оформлення друків залучалися визначні гравери А. Голота, Й. Гочемський, Ф. Стрільбицький.

3 1831 року монастир передано Російській Православній Церкві і названо лаврою. У другій пол. 19 — на поч. 20 ст. (до 1914) Почаївська друкарня друкувала релігійну літературу, збірки пісень (у тому числі перевидання «Богогласника»), «Волинські єпархіальні відомості», чорносотенний«Почаївський листок».

Відомі твори: «Служебник» (1734 —1735), «Богогласник» (1790 —1791), «Біблія» (1798).

Унівська друкарня - - видавничий заклад, що діяв при монастирі у селі Уневі (Перемишлянський район Львівської області).

Заснована на базі Львівської друкарні єпископа Арсенія Желіборського, діяла у 1648—1699 і 1732—1770 рр.

Друкувала книги старослов'янською і українською мовами (у т. ч. букварі, твори Ф.Софоновича, К.Ставровецького, україномовне " Житіє святого Володимира").

Видала також переклади митрополита Досифея Сучавського з старослов'янської на румунську мову.

Керівниками унівської друкарні у різний час були відомі українські друкарі А.Скольський, Д.Кульчицький, С.Ставницький.

1618 ігумен Кирило Транквіліон-Ставровецький почав друкувати на пересувній друкарні «Зерцало богословія». В 1648-1770 рр. при лаврі діяля Унівська друкарня, де було надруковано ряд відомих стародруків. Тут працювали українські друкарі Андрій Скольський, Дмитро Кульчицький, Симеон Ставницький, а книжки прикрашали гравюрами Іллі, М.Зубрицького, Є.Завадовського, Мини, М. Фуглевича.

Справжню друкарню в Уневі заснував львівський єпископ Арсеній Желиборський, який перевіз сюди львівську друкарню, з 1646 у ній працював відомий друкар А. Скульський.

В Уневі видано «Псалтир», «Пѣ тныи Акафісты» (1660). Опіку над уневською друкарнею продовжував архимандрит Варлаам Шептицький (1670 — 1710), за якого друкарі Симеон і Василь Ставницькі видали «Выкладъ о церкви святой» (1670), а Дмитро Кульчицький «Псалтир» (1678). У 1673 в унівській друкарні молдавський митрополит Дософтей (Доситей) Барила видав румунською мовою кирилицею відомий віршований «Псалтир» («Psaltirea pre versuri tocmită») за зразком Я. Кохановського, «Акафісти» (1673) і «Літургіон» (1679), перекладені з українських видань. За єпископа Афанасія Шептицького (1722 — 46) в унівській друкарні видано «Собраніє припадковіъ» (1732) і «Служебникъ» (1733). За весь час в унівській друкарні видано близько 60 книг, друк яких відзначався добрим поліграфічним виконанням. У 1770 унівська друкарня занепала через суперництво Львівського Ставропігійського Братства.

Відомі твори: «Выкладъ о церкви святой» (1670), «Собраніє припадковіъ» (1732), «Служебникъ» (1733).

Гражданський шрифт — шрифт, розроблений митрополитом Київським Петром Могилою та запрваджений у Російській імперії Петром I у 1708—1710 роках для друку світських видань у часи першої реформи російського письма.

За цією реформою з російського кириличного алфавіту усунуто як непотрібні літери ѡ («от», омега), Ѱ («псі»), Ѯ («ксі»), ѕ («зело»), ѵ («іжиця»), остаточно вилучено Ѫ («юс великий») і Ѧ («юс малий»), впроваджено літеру е замість ѥ, узаконено спорадично вживану раніше літеру я замість ı а тощо. Проте в алфавіті ще залишалися літери ѳ («фіта»), ѣ («ять»). Спрощено також друкований шрифт, що дістав назву «гражданська азбука».

Її метою було надати російській книзі, яка до цього друкувалась півуставом, вигляд, характерний для європейської книги того часу.

На початку 1701 року Петро I реорганізував Монастирський наказ, начальником якого призначив одного з найосвіченіших бояр того часу —

Івана Олексійовича Мусіна-Пушкіна. Йому було доручено керувати всіма видавничими справами, друкарнями, зокрема, і Друкованим двором. Під його керівництвом здійснювалося й друкування російських книг в Амстердамі. Церковнослов'янський напівустав став архаїчним для нових видань світського та наукового змісту, і перед Петром I постала важлива проблема — створення нового гражданського (тобто світського, цивільного) друкарського шрифту.

Як зазначають дослідники, аналіз писемності кінця XVII — початку XVIII століття дає підставу стверджувати, що першоосновою російського гражданського шрифту стало певною мірою московське громадянське письмо початку XVIII століття, перероблене на основі латинської антикви. Особливості шрифту антиква — побудова букв на основі кола і квадрата, плавний контраст між основними та з'єднувальними штрихами, характер зарубок, все це також знайшло відображення в російському гражданському шрифті.

У січні 1707 Петро I власноруч намалював ескізи, за якими кресляр і малювальник Куленбах, що служив при штабі армії для креслення мап і диспозицій (в ті роки Росія воювала зі Швецією), зробив малюнки тридцяти двох малих літер нового алфавіту, а також чотирьох великих літер " А", " Д", " Е" і " Т".

У червні 1707 Петро I отримав з Амстердама проби шрифту середнього розміру, а у вересні — відбитки пробного набору шрифтами великими й дрібними. Потім у Голландії придбали друкарський верстат і інше друкарське обладнання, запрошено майстрів-друкарів для роботи в Росії та навчання російських фахівців.

1 січня 1708 Петро підписав указ: "... тими азбуками надрукувати Геометрію російською мовою... і іния гражданськії книги друкувати темиж новими азбуками...".

Перша книга, надрукована новим гражданськім шрифтом, вийшла в світ 17 березня 1708. Вона мала заголовок: " Геометрiа славенскi землемѣ ріе" (підручник геометрії). Букви " я" Петро не передбачив, її функції виконувало сполучення букв - " і" десяткове і " а".

Однак гражданська азбука ще не була остаточно вироблена. Протягом двох років, з 1708 по 1710, Петро постійно вносив різні зміни. У листі до графа Мусіна-Пушкіна від 25 січня 1709 він говорив: " Я тільки писав, щоб сили (наголос) ставили, а нині й сил ставити не вели". У своєму листі государ також помічав, що " друк товстий перед колишнім — чаю від того, що слова вже стали тяжкі — чого треба дивитися і частіше переливати". Угледівши " кривизну" в новому друці, Петро дав таке розпорядження графу Мусіну-Пушкіну (4 січня 1709 року): " літеру 'буки', також і 'покой' вели переправити: зело погано зроблені". Кілька разів государ вніс зміни в новий шрифт, намагаючись його вдосконалити, для чого неодноразово Друкарський Двір представляв государю пробні відбитки азбуки. Тільки на початку 1710 вироблено зразок, який влаштував государя.

Схвалений Петром I відбиток азбуки під заголовком: " Зображення давніх і нових письмен слов'янських, друкованих та рукописних" надіслано 10 лютого 1710 до друкарні з власноручним написом Петра: " Цими літерами друкувати історичні та мануфактурні книги, а які підчорнені, тих у вище написаних книгах не вживати". У цьому зразковому відтисненні він перекреслив усі великі та прописні слов'янські літери і абсолютно виключив літери " от", " омегу" та " псі".

В архіві друкарні зберігається такий документ. " 1710 января в 29 день великий государ цар і великий князь Петро Олексійович всієї Великої і Малої і Білої Росії самодержець вказав за іменним своїм государевим указом в наказі книг друкарської справи надалі з вище писаного числа всякі історичні та рукописні (на полях: мануфактурні) книги та які будуть надіслані переклади друкувати амстердамським щойно виданими літери... ".

Новий гражданський шрифт остаточно увійшов в ужиток до середини XVIII століття, коли він став звичним для покоління, яке по ньому навчалося грамоти. І в незмінному вигляді проіснував аж до реформи 1918 року.

Старослов'янський шрифт, який до реформи використовувався в офіційних виданнях та побуті, стали називати церковнослов'янським. Ним в церковній практиці користуються досі.

Новіков Микола Іванович (1744—1818) - російський просвітитель, письменник, видавець.

Народився 27 квітня (8 травня) 1744 в родовому маєтку Тихвінської-Авдотьино, поблизу села (нині міста) Бронниці Московської губернії. Батько - Іван Васильович Новіков (1699 - 1763). Його сім'я належала до дворянам середнього достатку. У дитинстві він навчався в сільського дячка, потім, у віці 11-16 років, у Московській дворянській гімназії при Московському університеті (1755-1760), звідки був виключений «за лінощі і нехожденіе в класи».

На початку 1762 поступив на службу в лейб-гвардії Ізмайловський полк і, як вартовий біля підйомного мосту Измайловских казарм в день воцаріння Катерини II, був зроблений в унтер-офіцери. Вже під час служби в полку Новиков виявляв «смак до словесних наук» і схильність до книжкової справи: видав дві перекладні французькі повісті і сонет (1768).

У 1767 Новиков був в числі молодих людей, яким було доручено ведення протоколів в комісії депутатів для твору проекту «Нового Уложення». Імператриця вважала це доручення справою високої важливості і наказала «до триманню протоколу визначити особливая дворян зі здібностями». Новиков працював в малій комісії про середньому роді людей і у великій комісії. Участь у роботах комісії ознайомило Новікова з багатьма важливими питаннями, висунутими російської життям, і з умовами російської дійсності, стала важливим етапом у формуванні його просвітницьких поглядів. При доповідях про роботи комісії Новиков став особисто відомий Катерині.

У 1769 Новиков вийшов у відставку і став видавати щотижневий сатиричний журнал «Трутень». Журнал «Трутень» (1769-1870) роводив думку про несправедливість кріпосного права, протестував проти зловживань поміщицької владою, бичував неправосуддя, хабарництво і т. п., виступаючи з викриваннями проти дуже впливових сфер, наприклад, проти придворних. З питання про зміст сатири «Трутень» вступив у полеміку з «Всяка всячина», органом самої імператриціКатерини II. У полеміці брали участь і інші журнали, які розділились на два табори. «Всяка Всячина» проповідувала помірність, поблажливість до слабостей, «улибательную сатиру», засуджуючи «всяке зачіпання особ».«Трутень» стояв за сміливі, відкриті викриття. Боротьба, однак, була нерівна: «Трутень» спочатку повинен був стримати тон, абсолютно відмовитися від обговорення селянського питання, а потім Новиков, отримавши натяк про можливе закриття журналу, в квітня 1770 року перестає його видавати.

У 1772 Новиков виступив з новим сатиричним журналом - «живописців», кращим періодичним виданням XVIII століття. «Живописець» проводив ті ж ідеї, що і «Трутень»: у ряді статей, з яких одні належали І. П. Тургенєва, інші приписувалися А. Н. Радищеву, він сильно і гаряче ратував проти кріпосного права.

Одним з найважливіших завдань Новиков вважав боротьбу проти схиляння дворянства перед іноземщиною, за національні основи російської культури.Одночасно з сатиричними журналами він випустив ряд історичних видань.Серед них книга «Досвід історичного словника про російських письменників» (1772), а також «Давня Російська Вівліофіка...» - видавалися щомісяця пам'ятники російської історії (1773 - 1776), «Давня Російська Ідрографія» (т. I, 1773 - опис московської держави, складене при Федора Олексійовича), та інші видання історичних матеріалів. Він першим видав «Скіфську історію» А. І. Лизлова. Новиков усвідомлював необхідність у виданні історичних пам'яток Палеографічний точності, склепіння разноречий, складання алфавітних покажчиківі т. п., іноді докладав ці прийоми при користуванні декількома списками (наприклад, в «Ідрографіі»). Матеріал для своїх видань пам'яток старовини Новіков черпав з древлехраніліще приватних, церковних, а також державних, доступ до яких був дозволений йому імператрицею в 1773. Новиков сам склав собі зібрання рукописів історичного змісту. Багато матеріалів доставляли йому Міллер, князь Щербатов, Бантиш-Каменський та інші, також Катерина II, яка підтримала видання «вівліофіка» щедрими субсидіями.

У 1777 Новиков випустив 22 номери «Санкт-Петербурзьких вчених ведомостей», що виходили щотижня і примикали ще до першого періоду його діяльності.

Повчальний елемент в «Відомостях» був ще слабкий, але він став панівним у «Ранковий світло» (1777 - 1780).

У 1779 Херасков, який був куратором Московського університету і також масоном, запропонував Новікову взяти в оренду університетську друкарню й видання «Московських Відомостей». Новиков переїхав до Москви, і тут починається третій і найбільш блискучий період його діяльності. Швидко навівши порядок і значно розширивши університетську друкарню, Новиков менш ніж на три роки надрукував в ній більше книжок, ніж скільки вийшло з неї в 24 роки її існування до надходження в руки Новикова.

Поряд з видавництвом книг, Новіков підняв і значення «Московских ведомостей», до яких став докладати додавання різноманітного змісту; число передплатників збільшилася всемеро (з 600 до 4000). У 1781 Новиков видавав продовження «Ранкового Світла», під назвою «Московського щомісячного видання». Потім йшли періодичне видання «Міська і сільська бібліотека» (1782-1786), в 1782 «Вечірня Зоря», в 1784 - 1785 «спочиваючої трудолюбец», в якому Новіков відновив свою боротьбу з кріпосним правом, перший російський дитячий журнал «Дитяче читання» (1785 - 1789). Своєю видавничою діяльністю він хотів створити досить рясний і легко доступний запас корисного і цікавого читання для широкого кола читачів, зовсім не обмежуючись пропагандою своїх містичних поглядів.

З метою здешевлення книг Новиков вступив у зносини з усіма що існували тоді книжковими крамницями, заводив комісіонерів, відпускав книгопродавца на пільгових умовах товар в кредит, іноді десятками тисяч примірників, влаштовував книжкову торгівлю не тільки в провінційних містах, але і в селах. У Москві, де досі існували тільки дві книжкових лавки, з оборотом в 10 000 рублів, при Новикова та під його впливом число їх зросло до 20. Вони продавали книг щорічно двісті тисяч. Також він заснував в Москві першу бібліотеку для читання.

У суспільстві, де навіть звання письменника вважалося ганебним, треба було мати чималу частку рішучості, щоб стати типографщика і книжковим торговцем і бачити в цих заняттях своє патріотичне покликання. Люди, близькі до того часу до Новікову, стверджували, що він не поширив, а створив у нас любов до наук і охоту до читання. Крізь викликану їм посилену роботу перекладачів, письменників, друкарень, книжкових крамниць, книг, журналів і порушені ними толки стало, за зауваженням В. О. Ключевського, пробиватися те, з чим ще не був знайомо російське освічене суспільство: громадська думка.

12 августа 1818 помирає.

Франція

У XVII ст. книгодрукування Франції почало занепадати, оскільки абсолютистська королівська влада підтримувала тільки тих книговидавців і друкарів, які давали згоду працювати на потреби короля, кардинала Рішельє та високопосадових осіб.

Одним із відомих книговидавців першої половини XVII ст., діяльність якого підтримувала королівська влада, був Антуан Вітре. Протягом 1628—1645 рр. у його друкарні по бачила світ багатомовна Біблія в 10 томах форматом інфоліо.

У 1640 р. в Дуврі за ініціативою кардинала Рішельє створено першу державну друкарню — Королівську — для виготовлення перевірених і виправлених богослужбових книжок. Пізніше, крім богослужбових видань, друкарня почала виготовляти книги, які прославляли абсолютистську королівську владу Франції. Королівська друкарня видала безпосередньо для спадкоємця французького престолу твори давніх класиків із науково-популярними коментарями. Серія налічувала 64 томи форматом інкварто. Розкішно оформлені книги друкувалися на чудовому папері шрифтами великих кеглів.

У 1692 р. Людовік XIV доручив створити новий шрифт спеціально для Королівської друкарні. Креслення цього шрифту розробила комісія Академії наук під керівництвом математика Ніколя Жожона. Ескіз кожної літери був акуратно накреслений у квадраті, поділеному на 2304 дрібних квадрати. Цей шрифт назвали королівською антиквою.У 1702 р. була надрукована перша книжка королівською антиквою — «Медалі на честь найважливіших подій у період правління Людовіка Великого».

До початку XVIII ст. у Франції законодавство про видавничу справу складалося з безлічі виданих у різний час регламентів, ордонансів, едиктів та розпоряджень. Об'єднати й узгодити весь цей законодавчий матеріал узяв на себе Людовик XV (1715-1774), з ім'ям якого пов'язаний перший у Франції цензурний кодекс, а саме: Регламент 28 лютого 1723 р. Спочатку він діяв y межах лише Парижа, але за наказом королівської ради 24 березня 1723 р. став законом для усієї країни. 31 березня 1739 р. Людовик XV знову регламентував друкарську справу. Для всієї Франції дозволялося тільки 250 друкарів, з них - 36 для Парижа, по 24 для Ліона та Руана, по 10 для Бордо та Тулузи, по 6 для Страсбурга та Ліля, для більшості ж міст по одному.

З 20-30-х роки XVIII ст. у європейському мистецтві почав формуватися новий стильовий напрям — рококо (з франц. - декоративний мотив у вигляді мушлі). На зміну пишним бароковим формам прийшли граціозні, вигадливі декоративні прикраси, складені з асиметричних орнаментальних форм рокайлевого характеру.

У галузі книжкового мистецтва також відбулися суттєві стильові зміни. Книги повністю змінили свій зовнішній вигляд: їхні формати стати вузькими і видовженими, знаки у рядках на вузьких шпальтах почали складати щільніше, але з використанням великого інтерліньяжу та широких книжкових полів.

До середини XVІІІ ст. кожен словолитник робив на замовлення шрифти довільних розмірів, а це значно ускладнювало процес виготовлення книжок у друкарнях.

Тексти книжок доби рококо супроводжувалися численними, виконаними на міді ілюстраціями еротичного змісту. Тематичний реєстр еротичної літератури включав твори давніх римських і грецьких ліриків.

Для виконання ілюстрацій запрошували таких видатних французьких художників, як Франсуа Буше (1703-1770), Жан Оноре Фраґонар (1732-1806), Шарль Ейзен (1720-1778). Гравюри на міді створювали П'єр Філігга Шофар (1730-1809), Ноеле Лемір (1724-1801), Філіпп Леба (1707-1783), Жан-Клод Рішар де Сен-Нон (1727-1821) та ін.

Багато перевидань витримали книги з чудовими ілюстративними серіалами: «Казки» Лафонтена (художник Ф. Буше, гравер П. Шофар), «Метаморфози» Овідія (художники Ф. Буше, Ш. Ейзен). Протягом 1761-1798 рр. «Орлеанська діва» М. Вольтера витримала 16 перевидань (деякі з них супроводжувались ілюстраціями майже порнографічного характеру). З'явилися книжки, які були повністю награвійовані — і текст, і малюнки — на мідних пластинах. В останнє десятиріччя XVIII ст. у Франції виникла кольорова ілюстрація. Книга Дж. Мільтона «Втрачений рай» була видана з 12 кольоровими ілюстраціями, виконаними на міді.

Серед перелічених видань, з погляду книжкового мистецтва, є справжні шедеври. Французькі художники-гравери досягли у другій половині XVIII ст. високого професійного рівня: у невеличких за розмірами ілюстраціях гравери вирізьблювали цілі сцени з найдрібнішими деталями, демонструючи чудеса технічної майстерності.

В останню чверть XVIII ст. привернула до себе увагу видавнича діяльність драматурга П'єра Оґюстена Карона де Бомарше (1732-1799). Купивши за великі гроші шрифти англійського друкаря Дж. Баскервілла, він, починаючи з 1783 р., надрукував твори М. Вольтера двома великими серіями: перша серія складалася з 70, друга — з 92 томів. Книги видавалися невеликими форматами.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.014 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал