Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Заходи НЕПу






Сільське господарство

- заміна продрозкладки продподатком;
- дозвіл на оренду землі;
Промисловість

- продаж у приватну власність та передача в оренду дрібних та частину середніх підприємств;
- дозвіл на використання найманої праці;
Фінанси та торгівля

- поновлення вільної торгівлі;
- введення державних податків, плату за транспорт, комунальні послуги;
Результати НЕПу

- зростання господарської ініціативи, зацікавленості в результатах праці, продуктивності праці;
- швидкі темпи відбудови народного господарства;
- зростання життєвого рівня населення;
- конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою.

 

 

 
13, 1 Походження слов'ян та їх розселення на території України Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група. Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували Антському об'єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. Упродовж другої пол. V — сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним об'єднанням та Візантією. Особливо це виявилося у т.зв. Балканських війнах, які анти разом із близькими до них склавинами, вели за сфери впливу на Придунайській рівнині та на Балканах. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії — авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу — Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень. До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. всі вони почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді називали Руссю. Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Переважала перелогова система, використовувалися дво- і трипілля. Традиційним для праукраїнців було тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней. Значну роль у господарстві відігравали ремесла, які поступово зосереджувалися у городищах, що переростали в міста. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка. Поширення набули ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри, виробництво прикрас тощо. Серед промислів виокремлювалися мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво. Певного рівня досягла торгівля, передусім зовнішня. Вивозили рабів, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозили вина, вироби зі скла, прикраси тощо. Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі.

 

13, 2 УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1657-1676 роки)

Загострення кризи української державності у 1657—1663 pp.

Завершальний етап Національною - визвольної революції (серпень 1657 — вересень 1676) визначався двома основними тенденціями: з одного боку, різким загостренням соціально-політичної боротьби, посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя і Лівобережжя, а з другого — спробами відновити територіальну цілісність та державну незалежність українських земель. На жаль, наступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним справу державотворення, але своїми безрозсудними вчинками, особливо протягом 1657—1665 pp., занапастили її, призвівши до т. зв. Руїни — гострої кризи української державності другої пол. XVII ст.

Іван Виговський

Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим вберегти державу від непотрібних потрясінь міжусобної боротьби, Б.Хмельницький ще за життя добився обрання новим гетьманом свого 16-річного сина Юрія. Але відразу після смерті Богдана на таємній нараді найвпливовіших полковників у Суботові було вирішено, що з огляду на юний вік та недосвідченість у державних справах Ю.Хмельницького функції гетьмана до його повноліття виконуватиме І.Виговський. А вже 21 жовтня 1657 р. на Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним гетьманом (1657—1659). Це рішення не тільки привело до скасування принципу спадковості гетьманства, який намагався впровадити Б.Хмельницький, а й стало одною з причин Руїни, відкривши шлях до старшинських міжусобиць.

Під Жовтими Водами І.Виговський потрапив у татарський полон, але був викуплений завдяки Б.Хмельницькому й аж до смерті гетьмана залишався його найближчим соратником. Займав посаду генерального писаря, брав участь у багатьох посольствах і виявився добрим дипломатом. З долею Української держави зв'язали свою військову й дипломатичну діяльність чотири брати Виговського, двоє з яких, козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за вірність Україні, були замучені в царській неволі.

У головних напрямах політики І.Виговський ішов слідами Б.Хмельницького. Основне завдання вбачав у здобутті Україною повної незалежності. Було укладено союз зі Швецією, підготовлений ще за Б.Хмельницького, який передбачав утворення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України; відновлено стосунки із Кримом, розірвані, коли Україна погодилася на протекторат Москви; розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Свої відносини з Москвою Виговський намагався будувати на принципах рівноправності та невтручання у внутрішні справи України.

Початок громадянської війни

Проблема гетьмана Виговського полягала в тому, що йому, на відміну від Б.Хмельницького, забракло стратегічного мислення, щоб усвідомити незворотність соціально-економічних та політичних завоювань народу в ході революції. Ставши на шлях фактичного відновлення дореволюційної моделі розвитку, він потурав прагненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. До того ж І.Виговський, намагаючись оперти державну організацію тільки на вищі стани, насамперед шляхту, викликав незадоволення запорожців, які вважали, що відбувається відхід від старого військового демократичного ладу та зменшується їхня роль у політичному житті. Все це вело до зростання соціального напруження, політичної дестабілізації, звуження соціальної бази гетьманства і, врешті, стало однією з найголовніших причин його остаточної поразки.

Вина за розпалювання громадянської війни лежить на обох ворогуючих сторонах, які своїми нерозважливими діями поклали початок Руїні. При цьому і гетьман, і опозиція припустилися ще однієї великої помилки, апелюючи під час конфлікту до Москви й тим самим схиляючи її до втручання у внутрішні справи України. Зрозуміло, що Москва вирішила скористатися з цього антагонізму.

 

13, 3 Українська держава гетьмана Скоропатського

29 квітня 1918 p-відбувся Всеукраїнський хліборобський з'їзд. Він проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Він видає " Грамоту до всього українського народу", в якій повідомлялося про розпуск Центральної Ради, проголошувалась українська держава замість УНР, відновлювалось право приватної власності, свобода торгівлі, підприємництва. Одночасно законом " Про тимчасовий державний устрій України" законодавча, виконавча та судова влади зосереджувалися в руках гетьмана, затверджувався новий державний прапор - синьо-жовтий.

У внутрішній політиці головним було аграрне питання. Створена Вища земська комісія на чолі з гетьманом підготувала законопроект, за яким великі землеволодіння мали обов'язково викуповуватися й розподілятися між селянами - максимально по і 25 десятин на кожного. Але цей законопроект не | вдалося здійснити.

Було налагоджено роботу Міністерства фінансів, збалансовано державний бюджет, зміцнено національну валюту, яка забезпечувалась природними багатствами і цукром.

Нова влада діяла звичними для дореволюційних часів репресивними методами, які дали певний результат. В Україні запрацював адміністративний апарат, який намагався навести елементарний порядок в суспільстві. Розпочалося створення національної армії та морського флоту. Запрацювали залізниці, поштово-телеграфний зв'язок, було заборонено страйки, встановлено 12-годинний робочий день.

16 жовтня було видано Універсал про відродження козацтва як соціальної бази режиму і армії. Почалась організація добровільних дружин для охорони законності та правопорядку.

Водночас, становище трудящих значно погіршилося. Власники фабрик і заводів, намагаючись ліквідувати здобутки робітників періоду революції, застосовували так звані локаути - зупиняли підприємства, а потім наймали слухняну й дешеву робочу силу.

Колишні власники заводів і фабрик, поміщики намагалися за підтримки гетьманських властей та німецько-австрійських військ повернути втрачене майно. Селяни не бажали віддавати конфісковані у великих землевласників землю та реманент і розгорнули велику партизанську війну, палили маєтки, чинили збройний опір.

Проти гетьманату виступала і більшість українських політичних партій.

Позиції гетьманату помітно послабились, основними причинами цього були:

· Залежність гетьмана і його уряду від німецько-австрійських військ.

· Орієнтація П. Скоропадського у внутрішній політиці на поміщиків та великих промисловців.

· Опозиція до гетьманського уряду робітників, селянства, національної інтелігенції, багатьох партій.

· Розгортання збройної боротьби проти гетьманського режиму та австро-німецьких військ.

 

14, 1 Запровадження християнства на Русі

Після смерті Святослава (972 р.) між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши Великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання та ще потім за князювання його сина Ярослава Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку. Князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого історики виділяють у другий період історії Київської Русі (978— 1054 pp.).
За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва східнослов'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981 p.), в'ятичів (982 p.), радимичів (984 р.) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни, а в 988 p., переконавшись у віджилості старої віри, запровадив на Русі християнство. Близько 988 р. великий князь провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посадниками, своїми синами й наближеними боярами. Наприкінці життя проти Володимира повстали сини. Під час лаштування походу на Новгород проти Ярослава Володимир раптово помер 15 липня 1015 р. Князя поховано у зведеній за його велінням Десятинній церкві.
Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційно релігією в Київській державі.

Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення.
Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.
Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

 

14, 2 Літопис Самовидця

Літопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького.

Літопис Самовидця складається зі вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, та двох головних частин:

· перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

· друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. У 1920-их pp. низка авторів дійшли висновку, що автором Літопису Самовидця найвірогідніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист, Федір Кандиба, полковник корсунський та ін.

Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я.) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).

 

14, 3 Україна в повоєнні роки (1945-1955)

Перехід до мирного життя

За надзвичайно важких, суперечливих умов відбувався процес повернення республіки до мирного життя. Страхітливі рани війни давалися взнаки повсюдно. Та найважчими були людські втрати. Від рук загарбників загинуло не менше 7 млн. синів і дочок народу України.

Складним і суперечливим був процес подолання наслідків війни під час повернення до мирного життя. Об'єктивно війна сприяла зміцненню адміністративно-командної системи, стрижнем якої залишилася комуністична партія.Партія постійно прагнула, щоб забезпечити свій тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя, розставляти комуністів на відповідальні його ділянки. Дедалі більше вона віддавала перевагу в кадровій політиці своїм довіреним особам — комуністам. І незрідка це шкодило суспільним інтересам: розколювало народ на " чистих" і " нечистих", перешкоджало службовому просуванню компетентних, ділових, але безпартійних людей.

У повному обсязі поновили державну діяльність органи радянської влади. Водночас було скасовано систему управління воєнного часу. Відповідно до потреб відбудови здійснювалася реорганізація органів управління промисловістю та сільським господарством. Припинили діяльність ряд наркоматів воєнної промисловості. Натомість було утворено нові — машинобудування, приладобудування тощо.

Підприємства і установи переходили на нормальний режим праці: поновлювалися 8-годинний робочий день, профспілкові відпустки для робітників та службовців, формально скасовувалася понаднормова неоплачувана праця. Проте вже з кінця 40-х років у державних установах запроваджено, по суті, цілодобовий режим праці. Зроблено це було на догоду Сталіну, який, страждаючи від безсоння, тішив себе нічними телефонними дзвінками до підлеглих, або викликав їх до себе.

Коштів, які змогла виділити за тих скрутних умов держава на відбудову промисловості України, вочевидь не вистачало. Певне значення у зв'язку з цим мало матеріально-технічне співробітництво республіки з іншими регіонами країни. Насамперед відбудовувалися палив-но-енергетична база, залізничний транспорт, машинобудування. На кінець 1946 р. переведення економіки на випуск мирної продукції в основному було завершено.

Успіх відбудови залежав від розв'язання проблеми робочої сили. При загальному скороченні на третину чисельності населення республіки значно зменшилась кількість працездатних. Промислово-виробничого персоналу в 1946 р. було вдвоє менше порівняно з 1941 р.

У перші повоєнні роки широко провадилися примусові трудові мобілізації робочої сили, головним чином з сільської місцевості, для використання у відбудовних роботах. Крім того, багато молодих робітників підготовлено для різних галузей промисловості через систему ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, а також безпосередньо на виробництві. Завдяки цим заходам надзвичайно складну проблему робочої сили було в цілому розв'язано. Хоча професійний рівень робітництва у цілому був невисокий.

 

15, 1 АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ

Античні міста Північного Причорномор’я — міста-держави, засновані греками в 7 — 5 століттях до н. е. на узбережжі Чорного моря в межах сучасної території України.

Головною причиною колонізації була примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких держав Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін.


Ніконій

Назва міста походить, можливо, від імені Ойкіста.

Розташовувалося воно на лівому березі Дністровського лиману, поблизу сучасного с. Роксолани.

Заснований переселенцями з Іонії в останній третині 6 ст. до н. е., Ніконій являв собою невеликий поліс що складався із власне міста і близько десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою. Основу економіки становило землеробство. Основним платіжним засобом на внутрішньому ринку Ніконія були істрійські мідні литі монети.

В 6 — першій половині 5 ст. дон. е. забудовувався землянковими житлами, які згодом змінювалися будинками звичайного грецького типу.

На другу половину 5-4 ст. до н. е. припадає розквіт міста, коли, зокрема, зводяться оборонні споруди.

Близько третьої чверті 4 ст. дон. е. Ніконій занепадає. В 3-2 ст. до н. е. занепад посилюється, а з нашестями гелатів та інших варварських племен місто остаточно гине.


Тіра
Назва міста походить від грецької назви Дністра — Тірас. Місцерозташування залишків Тіри — околиця сучасного Білгорода-Дністровського Одеської області.

В розвитку Тіри виділяють два основні періоди: еллінський (від заснування міста до середини першого століття до нашої ери) і римський (середина 1 ст. до н. е. — 70-ті роки 4 ст.), які розділяє гетська навала під проводом Буребісти.


Час першого розвитку починається з 5-го ст. до н. е. і триває до 3-го ст. до н. е.

Тіра карбувала власну монету з кінця 2-го ст. дон. е. і до 70-х років 1 ст. до н. е. можливо входила до складу Понтійської держави Мітрідата Євпатора.

За римськогоімператора Доміціана увійшла до складу Нижньої Мезії; з 2 ст. дон. е. в Тірі розміщуються підрозділи 5 Македонського і 11 Клавдієвого легіонів.

В середині 3 ст. н. е. Тіра виходить із провінції Нижня Мезія, й римський гарнізон залишає місто. Тоді воно зазнає руйнування готами.

Населення Тіри займалося посередницькою торгівлею, сільським господарством, скотоводством, міншою мірою — ремеслами.


Борисфеніда
Назва походить від грецької назви Дніпра — Борисфен.

Грецьке поселення на півострові (нині острів) Березань, найраніша в Північному Причорномор'ї айпокія, заснована грецькими переселенцями у другій половині 7-го ст. до н. е.

В 1 половині 6-го ст. до н. е. на берегах Березанського лиману виникають численні невеликі поселення, котрі становили сільську округу Борисфеніди.

Остання існує й у 5 ст. до н. е., а з кінця 4 ст. до н. е. життя в ній завмирає на тривалий час і відроджується лише в 1 ст. н. е.
Починаючи з останньої чверті 7 ст. до н. е. Борисфеніда входила до складу Ольвійської держави й загинула разом з Ольвією.

 


Ольвія
Ольвія — давньогрецькою мовою означає -" щаслива".

Розташована на правому березі Південнобузького лиману.

Рельєф місцевості зумовив форму міста у вигляді неправильного трикутника.

В історії міста й держави простежуються два великі періоди.

Перший період охоплює час від заснування тут колонії до середини 1 ст. до н. е. Забудована в другій половині 4 ст. до н. е. однокамерними землянками та напівземлянками, в 5 ст. до н. е. Ольвія набуває звичайного для старогрецького міста вигляду. В 5 ст. до н. е. в ній, за Геродотом, уже існували укріплення та палац скіфського царя Скіла.

Житлові споруди Ольвії — звичайно одноповерхові з підвалами. Відкрито залишки агори (площі, навколо якої зосереджувалися торгові ряди, будинки суду, магістратури.

Деякий час Ольвія входила до Афінського морського союзу. Мала розвинуті торгівельні та культурні зв'язки, мала свої гроші — спочатку це були литі «дельфінчики», трохи пізніше аси, а з середини 5 ст. до н. е. карбує звичайні для античного світу монети.

 


Близько середини 1 ст. до н. е. Ольвія потрапляє в залежність від скіфських або сарматських царів, проте незабаром звільняється.
В середині 2 ст. до н. е. місто увійшло до складу римської провінції Нижня Мезія.

2 ст. — перша половина 3 ст. н. е. стали періодом найвищого розвитку Ольвії римської доби.

В 40-і й потім 70-ті роки 3 ст. н. е. Ольвія зазнає навал готів. Життя в місті остаточно завмирає не пізніше 2-ї четверті 4 ст. н. е.

Херсонес Таврійський

Назва походить від грецького слова «півострів».

Руїни міста розташовані на околиці сучасного Севастополя.

Херсонес заснований у 422—421 році до н. е. вихідцями з Гераклеї Понтійської.

Розквіт держави припадає на кінець 4-3 ст.до н. е.

Це одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст, які дожили до пізнього середньовіччя.

 

Наприкінці 4 ст. до н. е. Херсонес підкорив Керкінітіду, заснував нове місто — Калос Лімен. Тоді до складу Херсонеської держави увійшло узбережжя практично всього Західного Криму.

У 179 році до н. е. Херсонес уклав угоду з царем Понтійської держави Фарнаком I про «дружбу». Однак уже в середині 2 ст. до н. е. Північно-Західний Крим опинився під владою скіфів. У боротьбі проти них Херсонес звернувся по допомогу до Мітрідата VI Євпатора. Під час його походів на скіфів (110—108 рр. до н. е.) Херсонес було звільнено від скіфської залежності. Але після цього місто потрапляє під зверхність Боспорської держави, якої позбавляється за поміччю Риму лише в другій половині 1 ст. н. е.

 

 

15, 2«Повчання Володимира Мономаха дітям»

«Повча́ ння ді́ тям» Володимира Мономаха — визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ»під 1377 роком у кількох неповних частинах. Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1109 рік.

«Повчання» — оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Перша частина «Повчання» складається з цитат з так званої ворожільної Книги псалмів. Псалтир під час ворожіння найперше розкривався на тих сторінках, які були Мономахом найбільш «зачитані». Чим раніше цитується той чи інший псалом, тим суб'єктивно важливішою була його тема для Мономаха[1]. За законами психологічного захисту, з тексту, що «випав», будуть виписуватися якомога більш загальні й нейтральні місця, тобто цитована і нецитована частини псалма перебувають у відношенні свідомого-підсвідомого у психіці людини: нецитована частина міститиме заборонені, витіснені теми, тінь особистості. Аналіз другої, автобіографічної частини «Повчання», дає підстави вбачати тут чітко прописану тему переправи через ріку Стугну в 1093 році, яка спричинила значну психотравму Мономаху[2] Завдяки кропіткій праці Л. Є. Махновця з віднесення згадуваних Мономахом подій до конкретних років[3] було зроблено висновок про феноменальне відтворення князем минулих подій у чіткій часовій послідовності. Вперше текст «Повчання» Володимира Мономаха був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 року.

 

 

15, 3 Україна в умовах десталінізації (1956-1964)

Процеси десталінізації та лібералізації в Україні за часів хрущовської «відлиги»
Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) і приходу М. Хрущова до керівництва в партії відбуваються істотні кадрові перестановки. Вони проходять не лише в Україні, але й у Литві та Латвії. Цілком можливо, що ці кадрові зміни заздалегідь спланував Лаврентій Берія, який розраховував захопити державну владу завдяки підтримці партійної верхівки національних республік. Проте керівники України не піддалися на цю спокусу й не підтримали шефа Міністерства держбезпеки. Як згодом з'ясувалося, колишній начальник Українського штабу партизанського руху генерал Тимофій Строкач з ризиком для життя повідомив М. Хрущова про антидержавну змову.
Прихід М. Хрущова до влади в Москві спричинив закономірні процеси «українізації» керівних кадрів в Україні. Адже перемогою над своїми політичними опонентами він великою мірою був зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще з часів своєї роботи в Україні. Уже XVIII з'їзд КПУ в березні 1954 року окреслив тенденцію збільшення кількості українців у партійному керівництві республіки. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду ввійшло близько десяти міністрів, що раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил СРСР. Наростання опору десталінізації з боку сталінських сил
Колективне керівництво, проголошене М. Хрущовим після смерті Й. Сталіна, незабаром утрачає свою єдність і злагоду, а згодом остаточно розколюється на два ворожих табори. Найбільшої гостроти протистояння між ними досягло влітку 1957 року, коли колишня «сталінська гвардія» на чолі з Г. Маленковим, В. Молотовим та Л. Кагановичем вирішила дати відкритий бій М. Хрущову. Скориставшись його візитом до Фінляндії, опозиція 18 червня 1957 року поставила питання про відставку першого секретаря на засіданні Президії ЦК КПРС. Незважаючи на більшість (сім проти чотирьох), своєї мети вони не досягли. У протиборстві, що тривало чотири дні, важливу роль відіграли керівники силових структур — Г. Жуков (армія) та І. Серов (КДБ). Вони оперативно доставили членів ЦК КПРС до Москви. Пленум, що відбувся 22-29 червня 1957 року, після тривалих і гострих дискусій засудив діяльність опозиціонерів. Згодом вони були зміщені з високих державних посад. У цьому протистоянні керівництво України послідовно підтримувало М. Хрущова.
Ліквідація антихрущовської опозиції дала можливість зберегти вироблений політичний курс і підготувати надійне підґрунтя для наступного етапу оновлення й лібералізації радянського суспільства. Для остаточного зміцнення свого становища М. Хрущов здійснив чергову низку кадрових перестановок. У листопаді 1957 року, відчуваючи в особі Г. Жукова й армії серйозну загрозу монополії партійної диктатури, він звільнив його від обов'язків міністра оборони й призначив на цю посаду уродженця України маршала Р. Малиновського. У грудні 1957 року перший секретар ЦК Компартії України О. Кириченко обирається секретарем ЦК КПРС, а на чолі КПУ стає М. Підгорний. На початку 1958 року М. Хрущов усунув з посади голови Ради міністрів СРСР М. Булганіна й сам очолив союзний уряд. І нарешті I960 року на посаду голови Президії Верховної Ради СРСР замість 79-річного К. Ворошилова висувається Л. Брежнєв.
Наступним кроком на шляху десталінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 році. На ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже говорили відкрито, не забуваючи й про його надійних поплічників К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та В. Молотова. Серед них особливу роль відігравав Л. Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною. Його керівництво КП(б)У 1947 року на з'їзді цілком справедливо назвали «чорними днями» для України. М. Підгорний з трибуни з'їзду зазначив, що Л. Каганович, перебуваючи на високій партійній посаді в Україні, поводив себе як справжній садист, жорстоко знущаючись з керівників, активістів, інтелігенції республіки.
XXII з'їзд КПРС став найвищою точкою процесу десталінізалії, на хвилі якої М. Хрущов остаточно скомпрометував і усунув від влади своїх суперників.

 

 

16, 1 Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки

Літопис Григорія Грабянки» описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот. «Літопис Григорія Граб’янки» аналіз Автор «Літопис Григорія Граб’янки» Г. Грабянка походить з козацького роду, вчився у Києво-Могилянській академії. Спочатку був гадяцьким сотником, пізніше — полковником.

Основна думка: народ підтримує, висловлює свою вдячність, пошану тому вождеві, який уболіває за них і відстоює їх інтереси, а не навпаки, змушує поневірятися, терпіти гноблення і приниження.

Сюжет «Літопис Григорія Граб’янки» Особливе місце в сюжетній структурі твору надається сказанням про Б. Хмельницького, які описують його розум, політичну поміркованість, хоробрість і віру в український народ (наприклад, викрадення в Барабаша листів польського короля джурою Хмельницького). Істинною причиною війни між Україною і Польщею Г. Граб’янка називає загарбницькі наміри польської шляхти щодо України, а ніяк не сварку між Хмельницьким та шляхтичем Чаплинським. Уміння аналізувати й мудро тлумачити історичні події підвищує ідейну вагому цінність літопису. Важливою сюжетною лінією у літописі є опис одностайної підтримки народом Визвольної війни, розпочатої Хмельницьким. І все-таки центральне місце в ідейно-тематичній структурі літопису займає війна. Цікаво, що автор охоче описує подвиги безіменних героїв війни. Найважливішим битвам присвячені цілі глави-сказання (битви під Жовтими Водами, Корсунем). Головними героями літопису поруч з Хмельницьким і простими козаками стають хоробрі ватажки козацького війська І. Богун, М. Кривонос та ін. Возз’єднання України з Росією автор оцінює позитивно, зображуючи радість українців.

Історія написання «Літопис Григорія Граб’янки» Цей літопис присвячений воєнним діям, що відбувалися у 1648–1654 рр. Уперше він був надрукований у Києві 1854 р. Відомо, що Г. Грабянка — людина книжна, добре обізнана з літописами польськими й українськими. Головним завданням твору автор вважає докладне висвітлення подій Визвольної війни, зберегти для нащадків опис героїчних справ українського козацтва. У творі наводяться тексти багатьох державних актів, гетьманських універсалів, грамот, договорів.

 

16, 2 Культура України в ХІХ ст.

Розвиток промисловості, необхідність упровадження і використання нової техніки і технології сприяли розвитку освіти і культури. Велике значення мала поява різних організацій, які займалися культурно-освітньою діяльністю, відчутним став вплив національно-визвольного руху, помітно зростала національна самосвідомість народу.
Суттєві зрушення відбувалися в системі освіти. У 1803 р. були прийняті «Попередні правила народної освіти», за якими вводилися 4 типи шкіл: парафіяльні, повітові, гімназії, університети. Парафіяльні школи створювались при церковних парафіях, давали початкову освіту за півроку-рік. Повітові школи з 1828 р,. були трикласними — завершальними в початковій освіті. Сере дню освіту давали гімназії з 7-річним навчанням. Тут вивчали французьку, німецьку, грецьку, латинську мови, історію, географію, «закон божий». В основному навчалися діти дворян. У середині XIX ст. на Східній Україні було 19 гімназій, а наприкінці століття — 129.
У філософії домінував ідеалізм (П. Юркевич, М. Грот). В економічній науці виділялись три напрямки: дворянсько-буржуазний (М. X. Бунге, Г. М. Цехеновецький), народницький (О. С. Постников), марксистський (М. І. Зібер).
Суттєві зрушення відбулися в історичній науці.
Тривав процес формування української літературної мови. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О. П. Павловським. Основоположником нової української літератури, для якої була характерною національна своєрідність, базування на народній живій мові, став І. П. Котляревський (1769—1838). Першим твором, який на лежить до нової української літератури, стала поема «Енеїда» (1798). Пізніше він написав п'єси «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник».
Хмельницького»).
На піднесенні знаходилася в Україні на цей час музика. Першу українську оперу написав С. С Гулак-Артемовський — «Запорожець за Дунаєм» (1863 p.). Основоположником української класичної музики став М. В. Лисенко, який підняв її на світовий рівень. Він написав опери «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка-Полтавка». Важливу роль у музичній культурі цього періоду зіграла творчість М. Вербицького, який у 1863 р. написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла України».
Видатною співачкою світового рівня була Соломія Крушельницька. Вона виступала в головних ролях на оперних сценах Європи і Південної Америки, мала прекрасний, оригінального тембру голос (сопрано), бездоганну дикцію. У її репертуарі було близько 60 опер. До видатних співаків належав також Іван Алчевський, уродженець Харкова. Він блискуче виступав на опер них сценах Лондона, Парижа, Мілана, Нью-Йорка.
В образотворчому мистецтві переважає реалізм, а серед жанрів — побутовий, який безпосередньо відображає життя народу.
У Беретті були збудовані Володимирський собор, будинок Першої гімназії, у Харкові — за проектом О. М. Бекетова збудували приміщення комерційного училища (нині Національна юридична академія), земельного банку.
Таким чином, незважаючи на несприятливі умови, культура України в XIX ст. досягла високого рівня. Творчість багатьох письменників, учених, композиторів стала здобутком світової культури.

 

16, 3 Українська революція (1917р.)

Початок Української революції,
Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада.Основні напрямки політичної програми УЦР
Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.
Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки.
Співпраця з Тимчасовим урядом.
Надання національним меншинам рівних політичних прав,
Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.
Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів.
19—21 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Купецького зібрання проходила робота Всеукраїнського національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій — селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з'їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва.

 

17, 1 Заняття стародавніх слов’ян

Основним заняттям східних слов'ян було землеробство. Людина в ті часи ототожнював життя з ріллею і хлібом, звідси і назва зернових культур " жито", що збереглося до наших днів. Південні землі слов'ян обганяли у своєму розвитку північні. Це пояснювалося і більше родючими грунтами на півдні, і стародавніми землеробськими традиціями, що йшли ще від скіфської пори, давніми зв'язками з рабовласницькими державами Північного Причорномор'я.

З природно-кліматичними умовами тісно пов'язані основні системи землеробства східних слов'ян. На півночі, в районі тайгових лісів (залишком яких є Біловезька пуща), панівною системою землеробства була підсічно-вогнева.

Основними знаряддями праці були сокира, мотика, соха, борона-суковатка і заступ, якими скородили грунт. Серпами збирали врожай. Молотили ціпами. Розмелювали зерно кам'яними зернотерками і ручними жорнами,

У південних районах провідною системою землеробства був " переліг". Там родючих земель було багато, і ділянки землі засівали протягом двох-трьох і більше років. З виснаженням грунту переходили на нові ділянки. В якості основних знарядь праці тут використовували соху, рало, дерев'яний плуг із залізним лемешем, тобто знаряддя, пристосовані для горизонтальної оранки.

З землеробським заняттям було тісно пов'язане скотарство. Слов'яни розводили свиней, корів, дрібна рогата худоба. В якості робочої худоби використовували на півдні волів, в лісовій смузі - коней. З інших занять слов'ян слід назвати рибальство, полювання, бортництво, що мали велику питому вагу в північних регіонах. Вирощувалися і технічні культури (льон, коноплі).

 

 

17, 2 Культура України в ХІІІ ст.

У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство ібортництво. Досить високого рівня досягло до Х століття і ремесло — виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинкай обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

 

17.3 Грошова реформа 1947р.. 14 грудня 1947 РМ СРСР та ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про проведення грошової реформи та про відміну карток на продовольчі та промислові товари». Завданням реформи було зміцнення курсу радянського карбованця шляхом вилучення значної маси грошей з обігу.

Грошова реформа полягала в обміні перебуваючих в обігу грошових знаків на нові у співвідношенні 10: 1 і диференційованій переоцінці трудових грошових заощаджень населення: дрібні вклади в ощадних касах (до 3000 руб.), не підлягали переоцінці. По вкладах від 3 000 до 10 000 тис. руб. заощадження скорочувалися на третину, а понад 10 000. — на дві третини. Слід зазначити що накопичення населення були мізерними, так у 1940 р. вони дорівнювали лише 17, 3 млн крб., тобто в середньому по 42 крб. на один вклад, або лише 27% середньомісячної зарплати. При таких збереженнях держава вигравала двояко з одного боку, можна було просто нехтувати офіційними особистими збереженнями і надати їм пільговий режим, а з іншого - населення мало зрозуміти, що ощадкаса - надійне сховище збереження готівкових грошей адже вони знецілились значно менше, а вклади до 3000 крб взагалі не зазнали збитів.

Переоцінені були також і накопичення в облігаціях державної позики: облігації масової позики обмінювалися на облігації нової позики у співвідношенні 3: 1, облігації 1938 року - у співвідношенні 5: 1, облігації 1947 року переоцінці не підлягали.

Одночасно з Грошовою реформою на території СРСР ліквідовувалася введена в роки війни карткова система на продовольчі та промислові товари й запроваджувався перехід до продажу їх у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами.

18.1. Періодизація первісного суспільства

Кам'яний вік — період в історії людства, під час якого знаряддя праці та зброя виготовлялася з каменю, дерева та кістки. Він поділяється на три періоди:

· палеоліт — давній кам'яний вік, який характеризується використанням кременевих знаряддь праці, основні заняття — полювання та збиральництво.

· мезоліт — середній кам'яний вік, що тривав від 10 тис. до 7 тис. років до н. е.

· неоліт — новий кам'яний вік, характеризується появою людини сучасного типу, використанням винятково кременевих, кам'яних, кістяних знарядь праці, виготовлених з використанням техніки свердління, пиляння та шліфування; розповсюдженням кераміки, ткацтва (так звана неолітична революція.

· Мідний вік, або Енеоліт — мідно-кам'яний вік, епоха переходу від кам'яного до бронзового віку.

Бронзова доба прийшла на зміну енеоліту (мідній добі) — перехідному періоду після кам'яної доби. Характеризується виготовленням і використанням бронзових знарядь праці і зброї, появою кочового скотарства, поливного землеробства, письменності. Змінився залізною добою у I тисячолітті до н. е.

Залізний вік — історичний період, який характеризується початком обробки заліза та виготовленням з нього зброї і знарядь праці. Починається з початку 1-го тис. до н. е. і продовжується до сьогодення.

18.2. Петро Могила (1596-1647)

Петро́ Моги́ ла — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою1996 року. Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Евхологіон» (1646) та ін.

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. Вся його діяльність була спрямована на відновлення повнокровного життя Православної Церкви. У своїх грамотах, посланнях Петро Могила щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків.

18.3. Західноукраїнська народна республіка

Західно Украї́ нська Наро́ дна Респу́ бліка (за тодішнім правописом: Західно-Українська Народня Республика[1][2], ЗУНР, опісля теж Галицька Реcпублика чи Держава) — українська держава, що фактично існувала протягом 1918-19 рр., формально ж і до 1923 р. на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року. Охоплювала територію заселену українцями —Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країниАнтанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході українсько-польської війни. Анексована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував у еміграції. Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель — Східна Галичина, Буковина та Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, і українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.

18 жовтня 1918 р. у Львові розпочалась конституанта — представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, коли з українських послів Галицького і Буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства (близько 500 осіб[3]) і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії[4].

19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу — початково в складі трансформованої на конфедерацію незалежних держав всіх складових націй Австрійської імперії — на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття[5] (буковинці підтримали проголошення незалежності на Буковинському Віче). Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.

Та 31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною — і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині.

19.1 Формування української народності

. Основою української народності, як і російської і білоруської народності, основою була давньоруська народність. Українську народність утворили древляни, поляни, сіверяни, волиняни, бужани, хорвати, тиверці і уличі. Коли північно-східні пдемена слов’ян Київської Русі були витіснені з Київської Русі, у межиріччі Волги і Оки вони обєдналися з угро-фінськими племенами і утворили російську народність. Українська народність залишалась корінною на території КР.

19.2. Аміністративно-територіальний устрій України в ІІ пол. ХVII ст.

У другій половині XVII ст. територія Слобідської України поділялася на адміністративно-територіальні одиниці – полки. Це було зумовлено тим, що процес заселення Слобожанщини і процес формування Слобідських козацьких полків йшли паралельно й орієнтувалися на традиційну для українського козацтва полково- сотенну структуру. Крім того, значну кількість переселенців склали козаки, які й принесли полкову організацію життя. Перші переселенці вели господарство й були зобов'язані нести військову службу і боронити «государевы Украины». У 50-60-ті рр. XVII ст. було утворено Сумський, Охтирський, Острогозький, Харківський, а в 1685 р. - Ізюмський полки. Кожен полк мав своє управління. Самостійні зносини із царським урядом зумовлювалися небажанням, а то й боязню Московії того, що Слобідські полки повстануть проти царської влади. Створення полку, як наприклад, Острогозького Слобідського полку проходило після заселення певної території (утворення міст, сіл, хуторів), будівництво фортець, розміщення слобод.

Окрім цього, столицею Лівобережної України та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин.

Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. 1649 року їх налічувалося 16:

Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький, Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький, Уманський.

1650 всіх полків було 20. Під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ у 1654-55 утворились:

1. Волинський полк,

2. Турово-Пінський полк,

3. Білоруський полк (Чавський полк),

4. Подільський полк.

19.3 Радянсько-польська війна. Розгром Влангеля

. Польсько-радянська війна 1920 — війна між Польщею і Українською Народною Республікою, з одного боку, і РСФРРта Українською Соціалістичною Радянською Республікою, з другого, у квітні-жовтні 1920. Це була спроба радянської армії прорватися через Польщу до Німеччини, щоб захопити її та звідти понести соціалістичну революцію по всьому світу. Згідно з умовами Варшавського договору 1920 уряд Юзефа Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 р. (тобто до першого поділу Речі Посполитої) і визнав територію Надніпрянської України, що була окупована більшовицькими військами, за УНР. Військова конвенція 24. 4. 1920 між УНР і Польщею проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за визволення України і проти подальшої більшовицької експансії на захід. 25 квітня 1920 об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч, 26 квітнязайняли Житомир і Коростень, і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомирщини, Бердичева, Козятина і 7 травня 1920 вступили у Київ. У боях за українську столицю відзначилась козача дивізія полковника Марка Безручка. Воєнні дії на польсько-радянському фронті були припинені після укладення 09 листопада 1920 польським і більшовицьким керівництвом перемир'я.Після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21 листопада були змушені відступити у Галичину. Перехід Дієвої армії УНР — до 27 тисяч вояків — через річку Збруч відбувся в районі Волочиська та села Ожигівці. Того ж дня згідно з умовами преліминарного польсько-радянського договору, польські війська залишили місто Новоград-Волинський. 22 листопада радянські частини вступили у Волочиськ.

В березні 1921 у Ризі між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УРСР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.036 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал