Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Безіменні контракти






 

Цей вид контрактів виник після того, як процес формування розглянутих вище договорів звершився. Однак господарське життя Стародавнього Риму на початку нашої ери стало таким бурхливим, що замкнута система контрактів уже не могла задовольняти потреби цивільного обороту. Виникла низка нових до­говорів, які римські юристи іноді протиставляли тим, що мали свою назву. На цій підставі середньовічні юристи нову категорію контрактів назвали безіменні контракти (contractus innominati). Щоправда, така назва не зовсім точна — деякі з цих контрактів все ж дістали назву, зокрема міна й оцінний договір. Це можна пояснити не лише традицією, з якою безіменні контракти зіткну­лися, з'явившись на світ після вербальних, літеральних, реальних і консенсуальних контрактів. Поряд з традицією діяли й інші причини, через які неможливо було їх приєднати до однієї з кла­сифікаційних рубрик, що вже склалися. З вербальними та літе­ральними контрактами в них не було навіть зовнішньої схожості. Від консенсуальних контрактів вони відрізнялися тим, що, крім згоди для визнання їх укладеними, вимагали передачі речі одним контрагентом іншому. Отже, ніби є підстава зарахувати їх до складу реальних контрактів. Але реальні контракти будувалися як односторонні або не цілком синалагматичні. А тим часом без­іменні контракти — синалагматичні в усіх без винятку випадках, тому що один з контрагентів щось робив чи давав іншому з тим, щоб набути права зустрічного задоволення.

Оскільки безіменні контракти з'явилися пізніше, ніж ті, які мали свою назву, вони тривалий час не мали юридичного ви­знання. І коли дві особи домовлялися про певні майнові відноси­ни (зокрема, передати одна одній якусь річ або майно), то юри­дична сила такої угоди полягала лише в тому, щоб простежити, чи почала виконувати одна із сторін цю угоду, чи ні. Якщо одна сторона виконувала угоду, а інша ухилялася від виконання, то першій стороні давався кондикаційний позов для повернення того, що було передано.

Згодом сторона, яка виконала зобов'язання, передбачене до­говором, одержувала позов про спонукання іншої сторони до ви­конання зобов'язання. Цей позов дістав назву позов з прескрипцією у формулі (actio praescriptis verbis). Поступово претори по­чинають захищати безіменні контракти, а римські юристи класифікують їх можливі варіанти за допомогою таких словес­них формул:

1) do ut des — даю, щоб ти дав: даю тобі річ, щоб ти мені дав свою річ;

2) do ut facias — даю, щоб ти зробив: даю свою річ за вико­нання певної роботи твоїм рабом;

3) facio ut des — роблю, щоб ти дав: здійснюю корисну тобі дію, щоб ти дав мені свого раба;

4) facio ut facias — роблю, щоб ти зробив: роблю корисну для тебе дію, щоб ти зробив таку ж корисну дію для мене.

 

Серед безіменних контрактів, як вже було зазначено, є дого­вори, які мають власну назву. Найпоширенішими серед них були договір міни і оцінний договір.

 

Договір міни. За цим договором одна сторона передає другій у власність якусь річ, а друга сторона передає першій у власність свою річ. Отже, цей договір підпадав під формулу do ut des (даю, щоб ти дав). Після появи грошей договір міни втрачає своє по­переднє значення, бо обмін речей на гроші значно спростив ци­вільний оборот.

Слід зазначити, що римські юристи робили спроби об'єднати міну з договором купівлі-продажу, проте цьому перешкоджав ре­альний характер міни, яка визнавалася укладеною лише з момен­ту передачі речі. Крім того, деякі правила, розраховані на кулівлю-продаж, не могли застосовуватися до міни. Зокрема, в разі договору міни не можна було порушувати судової справи з при­воду того, що нееквівалентний обмін заподіяв одному з контр­агентів значну шкоду. І, навпаки, чимало правил договору міни не відповідало договору купівлі-продажу. Так трапилося з пра­вом одного з учасників міни, який вимагав повернення викона­ного, а не належного йому зустрічного задоволення.

 

Оцінний договір. За цим договором одна сторона передавала другій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а друга зо­бов'язувалася передати першій виручену від продажу речі грошо­ву суму або повернути річ. Предметом оцінного договору могли бути всі речі, не вилучені з обороту. Такий договір вважався укладеним з моменту передачі речі для продажу. Якщо річ було продано відповідно до обумовленої ціни, то власникові речі пере­давалася вся виручена від продажу сума, а коли за продану річ одержано вищу ціну, ніж було домовлено з власником, то різни­цю між домовленою ціною і фактично одержаною від продажу речі продавець залишав собі.

Оцінний договір за своєю суттю близький до договору дору­чення. Різниця між ними полягає в тому, що доручення — безоп­латний договір і комісіонер у своїх діях був більш вільним, ніж довірений у договорі доручення. Він міг продати річ за будь-яку ціну, повернувши власникові лише обумовлену суму, або зали­шити річ собі.

Особа, яка одержувала річ для продажу, не ставала власни­ком, але той, хто купив її, ставав власником. Такий відхід від за­гального правила, згідно з яким передача речі від особи, яка не має права власності, не може привести до набуття права власнос­ті особою, якій передано річ, пояснюється тим, що в даному разі річ передається з волі її власника, яку він виявив під час укла­дення оцінного договору.

Особливістю оцінного договору є те, що особа, яка прийняла річ для продажу, несла відповідальність перед довірителем за всяку вину, а деякі римські юристи вважали, що й за випадкову загибель речі, хоч і не була її власником. Разом з тим деякі дже­рела римського права стверджують, що іноді ризик випадкової загибелі речі, переданої на комісію, покладався на власника. Довірителю для захисту його інтересів давався позов — actio de aesmator.

Складність у виборі однієї з формул, під яку можна було під­вести оцінний договір, відчували самі римляни. Але оскільки цей договір набирав чинності з моменту передачі речі і породжував синалагматичне зобов'язання, його без вагань віднесли до без­іменних контрактів.

 

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал